Заколот, який змінив усе: як путч ДКНС призвів до незалежності України

Наприкінці 1980-х років Радянський Союз опинився на межі кризи

Реформи Михайла Горбачова, відомі як перебудова, активізували відцентрові процеси. Республіки почали ухвалювати закони, що суперечили союзному законодавству, і проголошувати суверенітет. Україна, наприклад, у липні 1990 року ухвалила Декларацію про державний суверенітет. Вона стала першим кроком до незалежності.

У 1991 році СРСР опинився на межі економічного й політичного колапсу. Група високопосадовців була невдоволена реформами Горбачова й втратою контролю над республіками. Тож вони вирішили діяти. Голова Ради Оборони при Президентові СРСР Олег Бакланов ще у квітні 1991 року озвучив ідею створення Комітету національного порятунку, який мав відновити централізовану владу КПРС. Ці плани втілилися в серпневому заколоті.

Спроба реваншу  

У ніч на 19 серпня 1991 року було оголошено про створення Державного комітету з надзвичайного стану (ДКНС). До його складу ввійшли керівники силових структур і воєнно-промислового комплексу, зокрема голова КДБ Володимир Крючков, міністр оборони Дмитро Язов і прем’єр-міністр Валентин Павлов.

Заколотники намагалися зупинити розвал СРСР, вимагаючи повернення до централізованої системи управління, якою вона була до початку перебудови в 1985 році. Їх підтримали лише кілька диктаторів — Саддам Хусейн, Муаммар Каддафі, Слободан Мілошевич. Решта світових лідерів, як і більшість громадян СРСР, негативно сприйняли спробу перевороту.

Москва проти ДКНС

У Москві розгорнулося протистояння між консервативними силами ДКНС і реформаторами, очолюваними Борисом Єльциним. У той час як змовники намагалися зміцнити свою владу, Єльцин мобілізував громадськість і зосередив владу у своїх руках. Це включало оголошення указів, що підпорядковували йому всі союзні органи влади на території Росії. Головним осередком опору став Білий дім(будинок уряду РФ) у Москві. Борис Єльцин організував оборону, залучивши тисячі добровольців. Путчисти планували штурм, але військові не бажали проливати кров. Після загибелі трьох людей у сутичці з бронетехнікою, армія відмовилася підтримувати ДКНС. Серед самих путчистів не було єдності.  Частина діяла нерішуче, а інші саботували рішення. 21 серпня їхня авантюра розвалилася. Але вона стала вікном можливостей для України та інших республік СРСР.

Реакція України на заколот

Про переворот у Москві Голові Верховної Ради України Леоніду Кравчуку повідомив телефоном перший секретар ЦК КПУ Станіслав Гуренко. У Києві перебував представник ДКНС генерал Валентин Варенников. Він вимагав зустрічі з українським керівництвом. Кравчук наполіг, щоб зустріч відбулася у Верховній Раді. Тим часом Кравчук намагався зв’язатися з Горбачовим, який перебував у Криму, але отримав відмову. У розмові з Єльциним Кравчук дізнався, що Горбачова ізолювали на власній дачі.

Генерал Варенников прибув до Верховної Ради разом із представниками військового й партійного керівництва. Він закликав українське керівництво підтримати дії ДКНС. Погрожував введенням надзвичайного стану й використанням військ. Армію хотіли використати для придушення антипутчистських протестів, які виникли в містах України.  Леонід Кравчук відмовився визнати повноваження ДКНС, посилаючись на відсутність офіційних документів. І додав, що надзвичайний стан в Україні може вводити лише Верховна Рада.

У ці дні були три моменти, які могли призвести до силового сценарію. Спершу, під час засідання Президії ВР, над будівлею пролетіли три штурмові гелікоптери. Потім у Борисполі приземлився десантний полк із Білорусі, але згодом він повернувся назад. Нарешті, Кіровоградська бригада спецназу вирушила в напрямку Києва, однак зупинилася неподалік. Усі ці епізоди створювали напруження.

Зміни на горизонті

Українська влада уникнула втягування в московські події. Водночас Серпневий путч став каталізатором для активізації національно-демократичних сил. У багатьох містах України відбувалися мітинги, на яких люди вимагали захисту суверенітету й рішучих дій від керівництва. Громадські організації, такі як Народний рух України, виступили з різкими заявами проти дій ДКНС. Вони підтримували ідею повної незалежності України.

22 серпня спікер Верховної Ради оголосив про скликання позачергової сесії парламенту. На ній планували засудити путч, встановити контроль над військами, КДБ і міліцією, створити національну гвардію та відмовитися від підписання нового Союзного договору.  Цього ж дня Президія Верховної Ради затвердила порядок денний сесії. ЦК КПУ оприлюднив заяву, у якій засудив путч. Його визначили як антидержавний переворот і порушення радянської конституції.

За незалежність

24 серпня розпочалася позачергова сесія Верховної Ради, яку супроводжував масовий мітинг. Біля парламенту зібралися сотні тисяч людей, обурених поміркованою позицією Леоніда Кравчука під час путчу. Гасла «Ганьба Кравчуку!» лунали поряд зі схвальними вигуками на підтримку виступів депутатів, які транслювалися наживо.

Увечері Верховна Рада конституційною більшістю (392 за, 4 проти) ухвалила Акт проголошення незалежності України, започаткувавши новий етап розвитку країни як суверенної держави. Також було вирішено провести 1 грудня 1991 року всеукраїнський референдум для підтвердження Акту незалежності й вибори Президента України.

Вердикт імперії

Лідери ДКНС прагнули зупинити демократичні реформи, повернутися до авторитарних методів управління та зберегти Союз. Проте їхні дії виявилися хаотичними й нерішучими. Брак підтримки серед армії, політичної еліти й населення аж ніяк не додавали шансів на успіх. На це накладалось ілюзорне уявлення про те, що радянська система може бути відновлена.

Путчисти фактично жили у світі, якого вже не існувало. Населення дедалі більше підтримувало ідеї незалежності й демократичних реформ. Республіки одна за одною проголошували свій суверенітет. Спроба відкату реформ лише прискорила неминучі процеси. Провал перевороту став символом кінця радянської епохи. Він показав, що затяті прихильники централізації та імперської політики втратили реальний контроль над ситуацією. Це стало сигналом для народу України й місцевої еліти.  Спроба повернути минуле стала прологом ери незалежності та небачених досі демократичних перетворень.