За що Петлюра розстріляв Болбочана?

Петро Федорович Болбочан народився 5 жовтня 1883 року в селі Геджев Хотинського повіту Бессарабської губернії

Зараз це село Ярівка Хотинського району Чернівецької області. Батько його був безземельним православним священником. Болбочан вчився в початковій школі, потім у гімназії. Хлопець мав йти по стопах батька, але після двох років у Кишинівській духовній семінарії відрахувався. Петро вирішив проміняти рясу священника на військовий мундир. У серпні 1905 року він вступає до Чугуївського піхотного юнкерського училища. Тут навчались переважно українці. Болбочан організував гурток рідного слова й почав агітувати юнкерів. Скоро його заборонили. Організатор отримав лише усну догану, хоча був ризик попрощатись з освітою. Через три роки навчання Болбочан отримав ранг молодшого офіцера з відзнакою за успішність.

Перша світова війна прискорила кар’єрне зростання

Болбочан воював у складі 38-го піхотного Тобольського полку армії Російської імперії. За 7 років із 1909-го до 1916-го він встиг дослужитись від підпоручника до капітана. Сучасники описували його як хороброго й вмілого командира. Він отримав за службу ордени Святого Станіслава й Святої Анни 2-го і 3-го ступенів. Але не нагородами єдиними. У 1916 році він дістав тяжку контузію, через рік — серйозне поранення в груди.

Одужавши, він приєднався до українізації військових частин. Петро радо зустрів Лютневу революцію та створення Центральної Ради. Побував на чолі різних підрозділів. Згодом очолив 2-й Запорізький піший курінь. Під командуванням «залізного полковника» «запорожці» стали потужним військовим з’єднанням. Вони проявили себе під час звільнення Києва в лютому 1918 року, гнали більшовиків із Лівобережжя та Південного Сходу й зайшли в Крим у квітні 1918 року.

 10 квітня 1918 року в штаб Болбочана надійшов таємний наказ

Його підрозділ мав, випереджаючи німецькі війська, звільнити Кримський півострів від більшовиків, захопити Севастополь. Урешті-решт війська збирались досягти Чорноморського флоту й приєднати його до збройних сил УНР. 

Операція пройшла блискуче. За 11 днів під контроль «запорожців» потрапив майже весь Крим і Чорноморський флот. При цьому курінь зберіг боєздатність і не зазнав значних втрат. Крим контролювала Україна. Над кораблями майоріли жовто-блакитні стяги, підняті екіпажами. Навіть вдалось затрофеїти 20 гідролітаків. 

Замість тріумфу Болбочан отримав ультиматум від німців, які оточили українські війська. За результатами напружених перемовин полковник залишив Крим і передислокувався під Мелітополь. Усі здобутки Кримської операції були втрачені.

Далі — падіння Центральної Ради, перебування в опозиції до гетьмана Скоропадського й політичні симпатії до габсбурзького принца Василя Вишиваного. Одним з останніх Петро Болбочан приєднався до антигетьманського повстання Директорії. При цьому вимагав, щоби державний апарат залишили недоторканим.

Нова влада знову розчарувала полковника

Симпатії до Директорії згасали, чого не можна було сказати про кар’єру Болбочана. Його підрозділ масштабували до цілого корпусу в грудні 1918 року. Через місяць він став командувачем Лівобережною групою Армії УНР. У критичній ситуації Петро намагався призначати на важливі посади професіоналів, налагоджувати управління. Тоді саме в розпалі був наступ Червоної армії, яка чисельно переважала. Болбочан намагався врятувати ситуацію, боровся з проявами комунізму. За багатьма свідченнями у війську Болбочана панувала тверда дисципліна. Він не допускав самовільного захоплення скарбниць і продовольства. Утім, під натиском ворога Болбочан залишив Харків і Полтаву, аргументуючи це прагненням уникнути непотрібних втрат особового складу.

Існують різні версії подальших подій

Згідно з першої,  він наразився на шквал критики. Сотник Омелян Волох у складі корпусу скористався цим. Він претендував на місце Болбочана й мав товариські стосунки з Петлюрою. Буцімто Волох запевняв військове керівництво, що відступ це зрада. А потім самовільно наказав арештувати полковника. У 1919 році Волох із коштами з державної скарбниці перейде на бік більшовиків.

За іншою версією, до арешту приклав руку Винниченко з його комуністичними симпатіями. Він критикував Болбочана за розгін робітничого з’їзду в Харкові й називав «реакціонером». Так само про нього негативно відгукувались діячі доби Директорії Христюк і Мартос. Останній закидав на здачу Харкова без бою та відступ без належного опору через Полтаву до Знам’янки, а ще таємні переговори з білогвардійцями й грабунок повітових установ.

Болбочана доставили до Києва й помістили під державний арешт

26 січня 1919 року він пише листа до Петлюри. У ньому критикує кадрову політику, симпатії до лівих ідей. У лютому 1919 зі Станиславова, на той момент столиці УНР, він пише ще більш розгромний лист. У ньому говорить, що Петлюра намагався створити «ореол Петлюри, а не ореол України» й пророкує втечу очільника Директорії за кордон.

На диво, у червні 1919 року Петлюра планує відправити Болбочана не на страту, а в Італію. Там він мав готувати військові частини з полонених українців. Члени уряду УНР були проти, адже таке рішення означало реабілітацію.

6 червня Болбочан за допомогою впливових громадських діячів і військових переїхав до Проскурова. Поруч якраз базувався Запорізький корпус, який після спеціальної наради затвердив зміну командира на «залізного полковника». Петлюра відреагував різко: він наказав арештувати Болбочана й державного інспектора Гавришка, який затвердив призначення. Останній врятувався втечею. Болбочан тікати відмовився.

10 червня після засідання польового суду полковнику винесли вирок:

«…отамана Болбочана Петра за його злочинну акцію, завдяки якій сталась дезорганізація військ УНР, ведучих наступ, позбавити усіх прав стану і покарати смертю через розстріл…» Болбочан подав клопотання про помилування, але те Петлюра відхилив. Вироком усе не закінчилось. З Болбочана вибивали свідчення про змову й підготовку держперевороту. 

Розстріл відбувся лише 28 червня. Стрільці двічі відмовились від виконання наказу. Начальник охорони Чеботарьов дістав револьвер. Двічі вистрілив у голову. «Залізний полковник» навіки спочив недалеко від залізничної станції села Балин Хмельницької області. Так Україна втратила ще одного борця за свободу.