Євген Маланюк: “Імператор залізних строф”

Євген Филимонович Маланюк народився 20 січня 1897 року в селищі Архангород Херсонської губернії (нині Кропивницька область) у малозабезпеченій сім’ї вчителя. Змалку любив малювати, перші вірші почав писати в 11 років. “Слово о полку Ігоревім” було улюбленим серед творів української літератури, а ще хлопчик цінував поезії Тараса Шевченка.

Освіту Євген здобував в Архангородській початковій школі та був одним з найкращих учнів. Навчання в підготовчому класі завершив на відмінно, а тому став стипендіатом Єлисаветградського земства і вступив до Єлисаветградського реального училища. Навчальний заклад славився своїми гуманітарними науками, тому Євген потроху розширював світогляд, пробуджував у собі творчі здібності, глибоко зацікавився літературою, живописом і театром.

Далі юнак хотів стати інженером, але ця мрія несподівано зруйнувалася через  початок Першої світової війни.

Не бажаючи стояти осторонь, Маланюк 1914 року подав документи до Київської військової школи, яку успішно закінчив, отримав звання офіцера і став начальником кулеметної команди 2-го Туркестанського стрілецького полку на Південно-Західному фронті.

1917 рік став тривожним для молодого поета: жахіття на фронті, великі людські втрати, Лютнева революція, смерть батька, демобілізація з російської армії і приєднання до армії УНР. Будучи спочатку старшиною, а потім ад’ютантом генерала Тютюнника, Маланюк покладав всі сили для того, щоб незалежна Україна відродилася. Але бачачи поступовий занепад, після трьох років відчайдушної боротьби, письменник назавжди покидає Батьківщину в жовтні 1920 року та поселяється в Польщі.

Там Євген Филимонович розпочинає бурхливе життя: видає журнал “Веселка”, в якому друкує і свої роботи, засновує аматорський театр, чоловічий хор, балетні курси, влаштовує різні просвітницькі заходи. Але навіть такий щільний графік не зменшує туги за Україною:

Не треба ні паризьких бруків,

Ні Праги вулиць прастарих:

Все сняться матернії руки,

Стара солома рідних стріх.

Восени 1923 року переїжджає до Чехословаччини, де все ж таки втілює задумане ще в Україні ー стає інженером. Входить до Ліги українських націоналістів, бере участь в численних літературно-мистецьких вечорах, на яких знайомиться з видатними українськими письменниками і письменницями, а саме: Олегом Ольжичем, Оленою Телігою, Олексою Стефановичем, Оксаною Лятуринською.

1925 року в Чехії виходить перша збірка поета “Стилет і стилос”, що викликає неоднозначну реакцію публіки: від повного нерозуміння до палкого захоплення. 

Його прозвали духовним Квазімодо через його слова: “Не сперечатимусь: я син свого народу/ ー співця відвічного, каліки і раба…”.

Він говорив українцям страшну і непопулярну правду, віднаходив їхні внутрішні проблеми.

Найбільше письменник зосереджував увагу на малоросійстві. Він називав це зрадою і ментальним раком, що з’їдає країну зсередини і, пройшовши революцію 1917-1920 років, він мав повне право на такі репліки.

Наголошу на його важливій цитаті, яку нам, перебуваючи в сьогоденних умовах, треба почути: “Війна ー це коли смерть і безсмертя поряд”.

Євген згадував також свою військову минувшину: “Коли програють війну? Коли не хочуть воювати”. У 1917-1920 роках не проявив такого бажання Винниченко, Грушевський, а Петлюра, за словами Маланюка, пізно спохопився.

Радикальна молодь вподобала стиль поета, а от старше покоління обурилося його “нетактовністю”.

1929 року Маланюк повертається в Польщу і очолює Варшавське літературне угруповання “Танк”. Згодом співпрацює з львівським журналом “Літературно- науковий вісник”, редактором якого був автор українського інтегрального націоналізму Дмитро Донцов. У середині 30-х років Маланюку стає затісно в поезії, тому він підкорює публіцистику і пише численні праці з історії української культури.

Чоловік публікує свої вірші впродовж всього періоду його “польської” біографії, зокрема, намагається побудувати гарні стосунки між українськими і польськими митцями. 

У часи Другої світової війни письменник заробляв, як міг і де міг, щоб забезпечити свою сім’ю. 1939 року брав участь в обороні столиці від фашистських військ.

Після вступу радянських військ на землі Польщі письменник емігрував ще раз, щоб врятуватися від НКВДистів. Він опиняється на території Західної Німеччини, де починає нове життя, зокрема, відсторонюється від літератури.

У червні 1949 року переїжджає в Америку, поселяється на околиці Нью-Йорка, важко працює. Спочатку фізична праця, а потім розумова ー викладач в університеті, працівник проєктного бюро. 

1958 року Євген Маланюк очолюває об’єднання українських письменників “Слово”, виходять друком його збірки «Влада», «Поезії в одному томі», «Остання весна», «Серпень»; окремим виданням з’являється поема «П’ята симфонія». 

1962 році діяч востаннє відвідав Польщу, вже зовсім не таку, як її запам’ятав молодим. Соціалістична країна, за однією з версій, накинула на поета свої багнети, і тільки невідомі з польської поліції допомогли врятуватися чоловіку.

16 лютого 1968 року Євген Маланюк помер у Нью-Йорку, де й похований.

Тепер я пропоную розібратися в суперечливих моментах діяльності Євгена Маланюка.

Він знаходив у собі сили казати народові, що той не був вільним. Євген беззастережно служив, любив українську історію, а тому усвідомлював незрілість нації у власному державотворенні: “Якщо не вивчите Донцова, то не станете націоналістами. Якщо не вивчите Липинського, то не станете державниками. Коли не синтезуєте націоналізм з державою, то не будете вільним”.

Чому його не підтримували?

Українська діаспора не сприймала гострих речей, натомість вона оплакувала нещасливу долю України. Маланюк же мав інший темперамент. Влучним прикладом цього є робота “Посланіє”, яку поет адресував своїм друзям, що залишилися в Україні і прийняли червоний режим. Головна теза вірша ー людино, не скотися до рабської природи.

Думками він жив в Україні і наголошував: “Я пишу про вади українців не для того, щоб принизити, а для того, щоб ми разом вилазили з ями постійної залежності від чогось”. Євген хотів, щоб ми йшли своєю дорогою і ніколи не розраховували на сторонню допомогу.

“Чому Україна програла змагання у 1917-1920 роках? Тому що один-єдиний Донцов казав тоді українцям і всьому світу, що найстрашніший ворог ー це москва”. 

Підсумовуючи, хочу зазначити, що Євген Маланюк ー філософ українською історії. Він розумів, що світ реагує тільки на сильних, а тому прагнув, аби Україна стала міцною, незважаючи на минулий трагічний досвід.

Імператор залізних строф посилав дзвони в наші душі, і через багато років ми нарешті осягнули: тільки віра у власні сили та наявність національного усвідомлення допоможуть нам відбудувати Батьківщину після перемоги.