Як українці святкували Різдво в ГУЛАГу

Усі ми знаємо й розуміємо, що в бараках святкування Різдва було вкрай складне, та українці і там знаходили спосіб зробити собі свято. Варто зазначити, що вони завжди слідували своїм традиціям.

Саме святкування Різдва чи іншого релігійного свята подумки повертало в’язнів у їхню оселю, де за столом збирається вся їхня родина, вони колядують, ласують запашною кутею, яку приготувала мати.

Святкувати було дуже важко, бо, як нам відомо, релігія в СРСР була заборонена, а будь-які виявлення релігійного життя жорстоко каралися.

Природно, у таборах умови для зберігання релігійних традицій були ще складніші, бо там було важко щось приховати. Для тих, хто співав колядки, були різні покарання: когось лупцювали, когось відправляли в гірші умови

«Спи, Ісусе, спи на сіні, дай же волю Україні», — розлилася тиха колядка табірним бараком. Жінки згуртувалися біля застелених нар та каші з цукром, яку вдалося залишити з тюремного пайка. Вони святкували Різдво. Так згадує своє свято в таборі Віра Чопик, членкиня ОУН. За те, що дівчата хотіли відсвяткувати Різдво Христове, їх покарали: Віру відправили на посилений режим арешту, а другу дівчину направили на 10 днів карцеру. Керівникам табору не подобалося, що люди мають свої традиції та хочуть їх зберегти, шанувати, тому вони будь-яким способом боролися з колядками. Та в’язнів це не зупиняло: вони продовжували співати, шанувати українські традиції і таким чином піднімати дух опору табірному режиму.

Проблемою в таборах був не тільки спів колядок, а й святкування самого Святвечора, адже потрібні були харчі для тієї ж куті, дістати які, як ми розуміємо, в тих умовах було надзвичайно складно. Зазвичай страви на столі — це те, що було передано з дому, але варто підкреслити, що одержувати харчі від рідних було дозволено тільки раз на рік, і не завжди все доходило до рук в’язнів, бо багато чого забирали собі конвоїри. Тільки те, що було гірше, віддавали вʼязням, тому пшеницю й горіхи в’язні отримували, тож інгредієнти для куті були.

«З посилок уже собі тримали пшеницю і мак, все мали. Зробили кутю. Одна мищина, одна ложка і так як у причасті йшла, щоби всім вистачило…», — так згадує свій Святвечір у таборі Євдокія Івахів, зв’язкова ОУН.

Варто зазначити, що не тільки українці святкували Різдво. У таборах були представники багатьох різних національностей, тому, бувало, всі разом сідали вечеряти й співали колядки. Наші навчали своїх традицій, колядок, а інші, у свою чергу, передавали свої обряди.

«На наші свята, хто був у бараці, ми всі — одні. Всі! Національності — нема…  Як заколядують, то вже чекісти ніц не казали», — розказує Андрій Лучка, член ОУН.

Головну роль у святкуванні Різдва ув’язнених грали заарештовані священики й монахи. Вони визначали дати свят, оскільки в таборах здебільшого не було доступу до календаря, і підтримували моральний дух бранців: сповідували, збирали в’язнів на літургії та спільні молитви, за що їх часто карали. 

Варто уваги, що святкувати Різдво Христове двічі для українців було актуально ще й тоді: у таборах були багато поляків. Якщо спочатку тільки запрошували один одного за стіл, то згодом почали святкувати спільно.

«Біля святкового столу спільно з нами сідали також польки. У тюрмі творили ми свій внутрішній кодекс поведінки, звичай. Одним із його суттєвих фрагментів було те, що і по-латинському датоване Різдво польки просили нас у гості. А в наше – ми їх запрошували до себе. Вони не приховували захоплення багатством нашої традиції», — згадує Анна Караванська-Байляк.

Завжди трепетно готувалися до Різдва Христового. До Святвечора прибирали бараки. Бувало й так, що мали заховані вишиванки, — одягали їх тільки на Різдво. Перед тим як сідати за стіл, молилися й дякували Богу. Як бачимо, хоч би де й за яких умов українці були, їхні сімейні традиції завжди були з ними.

Українці самі робили собі свято. Ялинку, звичайно, за тих обставин було дістати важко, тому використовували гілочки сланцю — північного дерева. Уявляли, що це ялинка, і прикрашали її папірчиками.

На Різдвяні свята жінки організовували всім нам відомий вертеп. Звісно ж, це було зробити складно, так як будь-які веселощі керівники табору припиняли. Людям було заборонено веселитися, бодай у свята.

У жорстоких умовах жили українці. Бували й дні, коли не було їжі, але про Різдво Христове вони ніколи не забували, бо були навчені ще змалечку молитись і шанувати свої традиції.

Також для покращення свого й рідних настрою в’язні робили листівки з вітаннями до Різдва чи Нового року. Обмінювалися ними між собою та ховали від табірних наглядачів, щоб потім була змога хоч якось привітати родину зі святами. Усі листівки були ручної роботи. Бувало й так, що там використовувалася мінімальна кількість декору: могла бути й нерозмальована картинка, так як дістати олівці було важко, та люди все одно робили собі й своїм близьким свято листівками, що завжди гріли їм душу.

Перебуваючи на чужині, проживаючи у вкрай складних умовах, українці завжди були об’єднані духом Різдва. Вони знали, що їх чекає, якщо їх спіймають за святкуванням, та це їх не спиняло. Українці, незважаючи на важкість перебування в бараках, ставили перед собою завдання зберегти свою національну ідентичність, яка проявляється в культурі й традиціях. Саме на прикладі святкування Різдва та інших свят в’язні показали, що українські традиції та рідний дім завжди будуть з ними, хоч де б вони були. Саме тому такі українці були, є, і будуть для нас вічним прикладом.