Воєнні злочини — звична справа для Кремля

Розстріли польських військовополонених

Друга світова війна розпочалася 1 вересня 1939 року, а вже незабаром, 17 вересня 1939 року першою військовою операцією Радянського Союзу під час Другої світової війни стала кампанія із «захисту» населення Західної України та Західної Білорусі. У рамках цього походу радянські війська не тільки захопили території, на яких встановили радянську владу, а ще й взяли в полон тисячі людей, як цивільних, так і військових польської армії, більшу частину яких було переміщено в табори для військовополонених або на заслання. 

Проте навесні 1940 року радянським керівництвом було ухвалене рішення про «вирішення польської проблеми». Це рішення могло базуватися на декількох причинах. Першою можна вважати бажання радянського керівництва знищити польську державність і розширити свою сферу впливу на центрально-європейський регіон. Позаяк польський уряд був супротивником для комуністичного руху, а протистояння СРСР та Третього Райху в майбутньому уявлялось надто примарною подією, то Радянському Союзу в разі війни між ним і нацистською Німеччиною довелося б повернути «дружньому» польському уряду полонених поляків. Польща б отримала сильну боєздатну армію, завдяки якій, зокрема, змогла б захистити себе від радянського впливу, що зовсім не входило в плани кремлівських очільників. Другою можливою причиною було бажання радянського керівництва помститись полякам за події 1920 року, коли їм не вдалося захопити Польщу. 

До 1990 року достеменно не було відомо, що насправді сталося з польськими військовополоненими, оскільки радянська влада заперечувала свою причетність до цього воєнного злочину та вказувала на те, що розстріли виконувала нацистська Німеччина. Навіть після того, як на Нюрнберзькому процесі Німеччина не була визнана винною в скоєнні цих злочинів, радянське керівництво ще 45 років заперечувало свою причетність, аж допоки не були виявлені відповідні документи в радянських архівах. 

Розстріли в’язнів у червні 1941 року

Розстріли проводилися «трійкою» при НКВС згідно з постановою Політбюро ЦК ВКП(б). Усього протягом квітня-травня 1940 року було розстріляно 21857 осіб, з яких у Катині — 4421 особа, поблизу Харкова — 3820 осіб, в Осташівському Таборі — 6335 осіб, а інша частина була розстріляна в тюрмах на територіях Західної України та Білорусі. 

У 1941 році, після того, як нацистська Німеччина вторглася на територію СРСР, для мешканців країни події того часу запам’яталися не тільки початком бойових дій, мобілізацією населення, а ще й масовими розстрілами в’язнів від здавалось би «своєї влади» в тилу. Більшість в’язнів тюрем НКВС становили політичні активісти, релігійні діячі, представники інтелігенції, а також колишні службовці захоплених СРСР територій. Станом на червень 1941 року кількість в’язнів складала більше ніж 70 тисяч, яких радянське керівництво повинно було або евакуювати на Схід в розмірі 23 тисяч осіб, або звільнити, або розстріляти, якщо вони підозрювались у контрреволюційній діяльністі. 

Перші розстріли розпочалися вже 22 червня 1941 року в тюрмах на території Західної України. Так, за декілька днів у тюрмах по всій Західній Україні було розстріляно більше 10 тисяч осіб. Найбільшу кількість в’язнів убили у Львівській області, приблизно 4500 осіб. 

Там, де лінія фронту була більш далекою, ухвалювалися рішення про евакуацію в’язнів. За планом, їх повинні були евакуйовувати залізницею, проте вагони, виділені для них, здебільшого застосовувались для перевезення майна в тил. Нерідкою була практика «евакуації» пішим ходом, або, як ще це називали, — «маршом смерті». У таких «маршах смерті» вціліло лише декілька сотень осіб. Навіть німецькі окупанти були шоковані тим, що вони побачили. Так, за спогадами в’язня луцької тюрми Івана Гедзя, німці остовпіли від побаченого: «Німці одразу нічого не зачіпали, натомість багато фотографували. За годину привели католицького священика, який відправив службу за вбитими. Викопали під стіною яму й поскидали туди тіла. Свої замордували, а вороги хоронили… Тих в’язнів, кому пощастило вижити, німці не затримували». 

Злочини радянських військ в окупованій Європі

Ще одним злочином, який неможливо оминути, є масові зґвалтування жінок радянськими військовими й мародерство, які супроводжували «визволителів» увесь час їхнього перебування в Європі. Під час свого наступу в 1944–1945 роках і подальшій окупації території Європи, перебування там радянських солдатів показало їхнє справжнє обличчя. Мародерство, масові вбивства, злочини проти цивільного населення та терор — ці чутки, які розповсюджувались на тоді ще нацистській територій, виявились жахливою правдою для місцевих мешканців. Зараз існує величезна кількість мемуарних текстів про те, яку насправді загрозу становили радянські військові для європейських жінок і свідчення того, що вони робили в окупованих європейських містах. Так, Крістіне Нестлінґер пригадувала, що росіяни фактично весь час проживали в її будинку, влаштовували п’яні дебоші й постійно шукали цінні речі, для того, щоб  забрати їх собі. Особливо їх цікавили годинники, яких у них було по декілька штук на руках. 

Проте на мародерствах і терорі проти населення злочини не закінчувалися. За свідченнями дослідників декілька мільйонів німкень зазнали насилля з боку радянських воїнів. Так, Наталія Ґессе, яка була військовою кореспонденткою, стверджувала, що «Радянські солдати ґвалтували кожну німкеню віком від 8-ми до 80-ти, це була армія ґвалтівників». Проте точних даних щодо кількості жертв немає, адже насильні акції могли відбуватися неодноразово. Саме таким чином армія «рятівників» показала своє істинну суть. 

Чи знала про ці випадки радянська влада? Відповідь: так. Вона не заохочувала до терору проти населення, але й не намагалась зупинити його. Так, югославський комуніст-дисидент розказував про його розмову зі Сталіним про це: «Він казав, що червоноармійці-ґвалтівники не чинили злочинів, а просто, як він висловлювався, “бешкетували”, тобто невинно пустували».

Це не єдині злочини радянського керівництва під час Другої світової війни, про які варто згадати. Так, ви можете ознайомитись з іншими нашими матеріалами, посилання на них лишили в сториз.