Симон Петлюра та єврейські погроми. Чи причетний головний отаман УНР до єврейських погромів?

25 травня 1925 р. у Парижі більшовицький агент Шварцбард застрелив Симона Петлюру. Убивця пояснював свої дії на суді досить просто: це був акт помсти колишньому головному отаману УНР за єврейські погроми. Детальніше про загибель С. Петлюри й судовий процес ви можете також почитати в нашому проєкті. Радянська історіографія почала клеймити «петлюрівців» жорстокими антисемітами. Після розвалу срср цю естафету перейняли російські та деякі українські історики.

Суть звинувачення

1917–1922 рр. — час масових єврейських погромів на теренах України. До них вдавалися різні воєнізовані сторони конфлікту. При цьому російські історики, спираючись на єврейські джерела, підрахували, що близько 40 % з 900 відомих погромів здійснила нібито армія Директорії. Наприкінці ХХ ст. в Єрусалимі опублікували багатотомну єврейську енциклопедію. В одному з томів пише: «…з грудня 1918 по серпень 1919 р. «петлюрівці» провели десятки погромів, у ході яких було вбито близько 50 тис. осіб». Незначна частина українських істориків продовжувала закріплювати «антиєврейську вдачу» очільника Директорії. Так поширився міт, який спрощено можна звести до: «Симон Петлюра під час Української революції замордував 50 тис. євреїв».

Євреї та УНР

Тепер послідовно розберімося з фактами. Що нам взагалі відомо про ставлення єврейського населення до революційних подій 1917 р. в Україні? Більшість із них підтримали українців і безпосередньо УЦР. Єврейські організації Києва, Одеси, Катеринослава, Харкова та інших міст визнали її єдиною законною владою. Всеукраїнський з’їзд рабинів, що відбувся в Одесі в 1918 р., ухвалив рішення про накладання «херему» (прокляття) на тих євреїв, які підтримають ворогів України.

З Петлюрою співпрацювали єврейські націоналістичні організації, а праве крило Єврейської соціал-демократичної партії створило партію «Поалей-Ціон Української Народної Республіки». Серед міністрів УНР у Центральній Раді, уряді й Директорії працювали діячі єврейської національності: Аврам Ревуцький, Соломон Гольдельман, Пінхас Красний та інші. І це лише незначний перелік свідчень, які ставлять під сумнів войовничий антисемітизм Симона Петлюри. Звичайно, поки інформації недостатньо для спростування, тому рухаймося далі.

Євреї та більшовики

Коли євреї України встали на бік УНР, єврейське населення росії майже повністю підтримало більшовиків. До того ж вони масово інтегрувалися в управлінські комуністичні структури, зокрема на захоплених українських землях. Сучасний американський історик Лінкольн – автор ґрунтовної праці про громадянську війну в росії – стверджував, що «вся українська “чека” майже на 80% складалася з євреїв і пояснювалося це тим, що до приходу червоних там не припинялися жорстокі погроми, найстрашніші з часів Богдана Хмельницького».

Після першого приходу більшовиків до Києва в місті розпочався відомий усім «червоний терор», жертвами якого стали тисячі невинних. Коли про масштаби трагедії стало відомо, надійшла відповідна реакція. Саме 1918–1920 рр. вважають апогеєм єврейських погромів, що стали відповіддю на дії євреїв-більшовиків у структурі внк.

Реакція української влади

Погроми ширилися, ставали хаотичними та ще більш кривавими. Симон Петлюра розумів, що у відповідальний для країни час потрібна консолідація всіх верств суспільства. Міжнаціональні суперечки тільки шкодили б цьому процесу. Телеграма від 14 січня 1919 р. містить звернення Директорії до козаків і євреїв, у якому Головний отаман писав:

«По деяких місцях України окремими групами козаків вчинялися насильства над євреями. За перевіреними відомостями козаків вербували провокатори гетьманці, добровольці й ті, хто називали себе “большевиками”. Вони робили це, щоб осоромити Українську республіканську армію, викликати проти українського козацтва ненависть населення, внести в край безладдя та безчинство… Деяких з таких провокаторів і погромників уже спіймано і розстріляно».

Як бачимо, Симон Петлюра прямо звинувачував більшовиків у підбурюванні місцевих «отаманів» до насильства й убивств, щоб завдати шкоди армії.

Улітку 1919 року, коли ситуація для України була вкрай складною, Головний отаман шукав шляхи розв’язання єврейського питання. Він прагнув зустрітися з впливовими представниками євреїв. Зустріч відбулася в Кам’янець-Подільському. На ньому Петлюра запевняв, що не допустить боротьби з євреями, які підтримують українську владу. Головний отаман сказав, що йому відомо про більшовицькі наміри деморалізувати українську армію.

Після цього в багатьох своїх зверненнях очільник Директорії не раз наголошував, що неприпустимо вчиняти погроми і боротися з євреями. Усе ж, попри ці заходи брак українського війська на фронтах не давав змоги зупинити поширення єврейських погромів.

Американський історик Дж. Мюллер про це писав:

«Масове знищення євреїв Білорусії та України в роки громадянської війни було насправді не результатом якоїсь свідомої політики, а народно-селянською реакцією». Чому відбулося загострення у відносинах українців та євреїв під час визвольних змагань? Про це можна написати окремий допис, але ми спробуємо коротко пояснити. Річ у стереотипах разом із з тогочасною суспільно-політичною ситуацією. Роки мирного співіснування євреїв та українців відходять у минуле, а критичні історичні сюжети постійно про себе нагадують.

Історики виокремили декілька площин, у межах яких відбулося загострення:

національна (українець — єврей);
релігійна (християнин — юдей);
соціальна (здебільшого українці були пригноблювані — євреї належали до вищих верств суспільства; українці-селяни — євреї-міщани);
політична (серед українців панували антипольські та антибільшовицькі настрої — євреї були лояльні до польської держави, значний відсоток серед них становили симпатики та члени комуністичних організацій);
економічна (розвинена українська кооперація протистояла традиційній єврейській монополії на торгівлю).

Отже, теза «Симон Петлюра є винуватцем у вбивстві 50 тис. євреїв» немає нічого спільного з реальністю. Свавілля серед єврейського населення України стали наслідком нестабільної політичної ситуації в період національно-визвольної боротьби, що вміло використали більшовики для дискредитації лідерів українського національно-визвольного руху. Директорія не мала достатньо ресурсів, щоб протистояти хаосу та анархії. На її слабкості й намагалися грати і більшовики, і білогвардійці. Мета в них була одна — не допустити відновлення державної самостійності України.