Софія Яблонська: перша українська тревел – блогерка

Наша героїня народилася 15 травня 1907 року в селі Германів на Львівщині в простій українській родині. Її батько був священником, але найбільше любив медицину: абсолютно безкоштовно лікував односельців. З татом Софію пов’язували якісь особливі родинні зв’язки. У своєму щоденнику вона наголосить, що є його продовженням. Потім вона писатиме татові листи з усіх своїх подорожей, він триматиме їх удома за образами, а ще вона візьме постать свого батька як основу для майбутньої книги. З дитинства дівчинка марила акторською кар’єрою, режисурою і подорожами. Мама часто повторювала їй, що вона “талановита з усіх боків”.

З початком Першої світової війни сім’я потрапляє під вплив москвофільських ідей, тому переїжджає на росію з ціллю знайти краще життя.

Цілих 6 років вони бідують у Таганрозі, та не витримують – розчаровані їдуть додому, відрікшись від старих вірувань у московитів. Післявоєнні злидні серйозно вплинули на Софію – вона починає займатися саморозвитком, а тому відвідує багато курсів: державних семінарійних, машинопису, комерційної діяльності й навіть драматичних. Уявіть собі: 18-річна дівчина керувала двома Тернопільським театрами!

«Бачивши на власні очі стільки злиднів, вона хотіла чимшвидше добитися чогось кращого. Вона хотіла чогось навчитися, все знати», – писала подруга Яблонської.

У віці 20 років Софія кардинально змінює своє життя: їде до Парижу, щоб здійснити дитячу мрію – стати акторкою. Звичайно, Париж не зустрів амбітну дівчину теплими обіймами, тому на початках своєї кар’єри вона просто миє вікна офісів. Але згодом удача таки їй усміхається: вона отримує невелику роль в одній зі стрічок компанії  Pathé-Natan, підробляє манекенницею та моделлю. 

У Парижі Софія знайомиться з письменниками  Степаном Левинським і Володимиром Винниченком, останній навіть підбиває до неї клинці.

Але, отримавши відмову, потім напише в щоденнику, що Софія – це просто “нікчемна істотка” або “нещастя з Галичини”. Також Яблонська починає жити в цивільному шлюбі з художником Крістіаном Кальяром і байдуже ставиться до всіх осудів. Заробивши грошей, опанувавши техніку знімання документального кіно та  надихнувшись розповідями чоловіка про Африку, Софія вирушає у свою першу подорож.

Пункт прибуття – Марокко. Тут дівчину іменують “туристка”, але їй те зовсім не подобається, тому Софія без вагань відвідує гарем, куди могли потрапити тільки араби. Там їй навіть намагаються подарувати 11-річну дівчинку у власність, але Яблонська відмовляється. Потім вона їде до Сахари, де мало не потрапляє в полон до тубільців. Останні переслідують авто дівчини на верблюдах, стріляють із рушниць, але Софія тікає. Ні, це не сцена з бойовика – це цікаве життя галичанки. Впродовж своїх подорожей дівчина труїлася соком орхідеї, помирала від укусу бананової гадюки, хворіла на малярію, полювала на тигрів і навіть приймала опіум, щоб здаватися місцевому населенню “своєю”.

У Марокко Софія зустрічає росіянку, яка працює секретаркою власника гарема, і яка вважає, що українці та московити – це один народ, тому Яблонська активно починає доводити зворотнє.

“Я почала пояснювати йому ріжниці між нами та руськими, нарисувала мапу України та її сусідніх країн, щоб він краще зрозумів її положення, врешті, сказала я, що в нас є біля 40 міліонів та що Україна півтора рази більша за Францію”.

Всі свої спогади Яблонська описує в книзі “Чар Марокко”. Це був її перший подорожній роман, в якому дівчина змалювала арабську Африку: традиції і звичаї, побут, ставлення до жінки. Неймовірні пригоди українки друкують галицькі журнали, вона вмить стає популярною, а її книга отримує хороші рецензії. Побачивши, що хобі приносить не тільки насолоду, але й кошти, Софія продовжує свою справу. На черзі навколосвітня подорож наодинці. Чи не фантастика? 

Мандрівниця вкладає контракт з фірмою Societe Indochine Films et Cinema і їде знімати кіно про місцевих жителів Індокитаю. Софія згадує, що ніхто з «фільмового товариства» не вірив, що їй вдасться зняти бодай щось, адже часто місцеве населення з великою осторогою ставилося до «білих людей». Але це тільки надихнуло енергійну відеографку. Вона могла багато годин сидіти з камерою і чекати, коли місцеві повернуться з роботи на рисовому полі. Але  побачивши білу людину за об’єктивом камери, жителі тікали.

Саме тому фотографка дещо вигадує: орендує приміщення, в якому нібито можна купити авто, і ставить камеру.

Місцеві заходили й запитували, що продають. Почувши відповідь, вони виходили, бо ж не мали грошей. Та камера на той момент вже їх зафільмувала. Бувало так, що Софія перевдягалася в чоловіка, брала човен і плавала поміж хатами, щоб задокументувати миті життя місцевих. У своїй другій книзі, присвяченій Китаю та Індокитаю, Софія розповідає про своє життя серед тих, хто вважав, що камера забирає душу.

Загалом, письменниця подорожує 3 роки: відвідує  Єгипет, Джибуті, Цейлон, Французький Індокитай, провінцію Юньнань (Китай), Сіам, Малайські острови, Яву, Балі, Таїті, Австралію, Нову Зеландію та США. Вона вільно володіла французькою й італійською, спілкувалася мовою жестів, а аборигени називали її “дорога міс України”. Увесь час вона фотографує, пише і надсилає свої твори на батьківщину.

Варто зауважити, що де б не була Софія, вона завжди пояснювала новим знайомим, що українка, проводила цілі лекції, щоб розповісти про свій рідний край, а в перервах між подорожами приїжджала додому.

Після навколосвітньої подорожі у 1935 році Софія востаннє відвідує Галичину, де має зустріч із прихильниками. На прощання їй подарували ляльку – мотанку, з якою Софія ніколи не розлучалась. Так само вона не розлучалася з Кобзарем і дерев’яною мисочкою. Ці три українські пам’ятки залишилися з Яблонською до кінця її днів. Потім вона прямує до Китаю, де живе 15 років, виходить заміж за француза Жана Удена, народжує трьох синів і робить паузу в роботі. Вдома Софія називає чоловіка Іваном, готує страви національної української кухні, навіть навчає китайців варити борщ, доїти корову й варити сир. Та не лише вправною господинею стає Софія, але й підприємливою бізнесвумен – будує вілли, які потім здає в оренду.

Останні роки життя проводить на французькому острові Нуармутьє, де власноруч будує житло й повертається до письма. Проте, 4 лютого 1971 року Софія Яблонська загинула в автокатастрофі, коли везла свій останній рукопис до паризького видавця . Жінка, яка більшу частину життя проводила в подорожах, і загинула в дорозі.