«Слава Україні» за крок до смерті

Що ми знаємо про гасло «Слава Україні»?

Ви напевно не раз чули вірш провідного українського художника й поета Тараса Шевченка «До Основ‘яненка». Не пригадуєте? Ось його рядки: 

«Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине…

От де, люде, наша слава,

Слава України!»

Певно, Тарас Григорович був першим в історії, хто в такому контексті висловився про славу України, на той момент розчленовану пазурами двох панівних монархій Європи.

Уже вдруге в історії «Слава Україні» звучало голосно під час визвольних змагань українського народу у 1917-21-х роках, коли на кону була державність України. 

Революція 1917-го йшла на повен голос, стотисячна жовто-блакитна маніфестація охопила буремний Київ, а Грушевський помпезно пригадував, як «весь Київ, можна сказати, виступив: одні в процесіях, інші на них дивились». Вперше український рух, якому бракувало голосу в кайданках імперії, урешті кричав «Хай живе автономія України!», і луною по всіх регіонах країни одбивалася відповідь: «Слава! Слава Україні!» 

Як згадував відомий український військовий і громадський діяч, старшина Армії УНР, розвідник, письменник Юрій Ґорліс-Горський, на Черкащині в лютому 1920-го року він уперше почув вітання «Слава Україні!», про що й написав у власній книзі «Холодний Яр». Саме в часи Української Революції, поступової та фундаментальної українізації армії та подальших протистоянь на території України із багатьма загарбниками гасло стало звучати найголосніше й озиватися в серцях мільйонів українців — від літературних і просвітницьких кіл до влади й армії.

Доки гасло ширилося Україною, свинцевий та холодний марш більшовицьких окупантів вже наступав на землі УНР. Держава стала перед проваллям і безвихіддю радянського або ж білогвардійського панування. Московський чобіт також намагалися знести протягом 1920-21-х років, коли армія УНР зробила свою останню спробу — небезпечний і важкий Другий зимовий похід, який завершився під Базаром, де століття тому перед розстрілом також героїчно лунало «Слава Україні».

359 базарських янголів 

Листопадовий рейд армії УНР був, очевидно, відчайдушним. Українські військові, зморені тифом, виснажені боротьбою та майже без набоїв фактично голіруч зустрілися з ворогом.  17 листопада група військових відпочивала в селі Малі Миньки. Зранку їх оточила більшовицька кіннота. Тим часом українці готувалися до вирішального бою. Розпочався бій не на життя, а на смерть.

«Ніхто з повстанців не думав жити. Рішили дорого віддати своє життя за Україну. Та вкінці не стало набоїв. Дехто з козаків кинувся з одним багнетом в руках проти ворога, а дехто піддавався. Тих, що не хотіли піддатися, зарубано. А таких було багато. Всіх полонених замкнули в церкві в селі Миньках. Тут розпочато допити. Котовський провадив допити сам. Він пропонував повстанцям службу в червоній армії. Та ніхто її не прийняв».

21 листопада 1921 року морозного ранку всіх 359 вивели з церкви на місце страти: « скривавлених, побитих і майже голих. З околиць більшовики викликали селян, щоб вони на власні очі побачили, яка на вигляд «московська революційна совість». 

«Я козак 6-ї стрілецької дівізії Степан Щербак, від себе і козаків, яких я знаю, кажу вам: ми знаємо, що нас чекає, і ми не боїмось смерти, але до вас служити не підемо. Коли ж ви нас поб’єте, то знайте, що за нас вам помстить ввесь український нарід. А коли до українських козаків дійде чутка про вашу ганебну роботу, то за кров нашу вони нищитимуть все, що має хоч малий зв’язок з вами, каторжане. Ми боремося за ідею. Знаємо, що многі з нас складуть голови, але твердо віримо, що переможемо. Ви це знаєте добре. Убивайте, каторжани, ми готові».

Серед останніх слів українських воїнів було гасло «Слава Україні!» та гімн «Ще не вмерли України». 

Григорій Чупринка

Не менш промовистою в українській історії є оповідь про героїзм Григорія Чупринки — українського поета та учасника боротьби за народовладдя на теренах Української Республіки й боротьби за її самостійність. Через велику славу Чупринки серед кіл націоналістів його прізвище взяв за підпільний псевдонім генерал-хорунжий УПА Роман Шухевич — «Тарас Чупринка». 

За перевороту 1917 року Чупринка був козаком у полку Хмельницького, а в 1919-му році керував повстанням проти більшовиків на Чернігівщині. У 1921 році він став членом повстанкому, що готував чергове антибільшовицьке повстання, і твердо йшов цим шляхом до останку. У червні 1921 року діяча заарештував київський губернський ЧК, а вже в серпні його засудили до найвищої міри покарання — розстрілу. Останніми словами діяча було гасло «Слава Україні».

Герої УПА та Довженко

Сучасна версія гасла з відповіддю «Героям слава»  народилася завдяки Легії українських націоналістів (1925‒1929) — першій українській націоналістичній організації, що стала однією із засновниць ОУН. Гасло було їхнім організаційним вітанням. У часи боротьби Української повстанської армії відозва була також поширена. У важких підпільних протистояннях із чекістами упівці не раз використовували цю фразу як головний атрибут власної діяльності, з цими словами на вустах вони й гинули за Україну.

У квітні 1946 року тривала чекістсько-військова операція на теренах лісового масиву сіл Львівщини: Добрівляни, Демидів, Бородчиці, Жи́рова. Тоді комуністи виявили декілька криївок. У двох із них перебували повстанці. Перед тим шестеро з них за завданням командування УПА побували в Карпатах. Українські воїни виконали доручення й після повернення відпочивали в схроні, що в урочищі «Черна». На наступний ранок упівців у криївці під трьома липами оточили нквд. Повстанці відстрілювались, а червоні тим часом підпалили осоку, що росла неподалік, і кинули гранату. 

Найвідважніший із повстанців вийшов з криївки і крикнув, щоб не стріляли. А тоді під спів «Ще не вмерла Україна…» і вигуки «Слава Україні!» пролунали постріли. Так героїчно полягли уродженці села Жирова.

У столітньому російсько-українському протистоянні збереглись епізоди, які цілком відтворюють сучасну жорстокість та безкарність російських військових до українців. Серед них події з життя українського режисера та митця Олександра Довженка й те, що він почув у розмові з одним чекістом і записав з його вуст у 1945 році в щоденнику: «Одного націоналіста я повісив вниз головою і палив на повільному вогні, вирізав з нього шматки м’яса (…), а він гадюка, так і помер з криком “Слава Україні”. Скільки я їх перемордував…»

Слава українським захисникам! Пам’ятаємо.