Путч ДКНС

Прихід Горбачова до влади і курс на реформацію

Його курс вплинув не тільки на економічний розвиток країни, а й на громадянське суспільство. Політика гласності мала на меті демократизувати радянське суспільство, але показала, що «правда» про щасливе життя в союзній сім’ї виявилася брехнею. У багатьох радянських республіках активізувався громадянський рух, який прагнув більшої незалежності від центрального уряду в Москві. Такі тенденції не подобалися старій еліті радянської держави, основою якої була верхівка армії та спецслужб. Підписання Союзного договору 20 серпня 1991 року, який мав на меті реформувати всю радянську систему відносин «центр — республіка», на думку частини еліти, фактично означав розпад Радянського Союзу, тому певна частина радянської еліти вирішила виступити проти центральної влади. 

До активних дій путчисти приступили 18 серпня, заарештувавши Михайла Горбачова на державній дачі в Криму.

У той самий день було сказано, що Михайла Горбачова знято з посади за станом здоров’я. Після того як заколотникам не вдалося схилити Горбачова на свій бік і змусити його не підписувати Союзний договір, їм довелося вжити всіх засобів для виконання свого плану. О 23:25 18 серпня Г. Янаєв оголосив, що тепер він виконує обов’язки президента, а вже о 1:00 19 серпня в Москві створено державний комітет надзвичайної ситуації. Майже відразу видано постанову, за якою на території СРСР заборонялася діяльність партій, проведення мітингів та інші демократичні процеси. Також окремо видано накази підрозділам армії і спецслужб щодо блокування окремих важливих об’єктів. Уранці до Москви почали висуватись армійські підрозділи. На противагу діям ДКНС демократична еліта о 9 ранку закликала всіх громадян росії дати гідну відповідь путчистам і не підкорюватися їм. У той самий час путчисти розіслали укази представникам союзних республік з метою схилити їх на мій бік. Ближче до полудня всі небайдужі до долі демократії почали заполоняти вулиці Москви. У місті зводились імпровізовані барикади, частина військовослужбовців радянської армії переходила на бік мітингувальників. До вечора в СРСР запроваджено цензуру, проте людям усе одно вдавалося знаходити доступ до альтернативних джерел інформації. 

Після першого дня стало зрозуміло, що представники ДКНС не були готові до рішучого опору їхнім діям у багатьох куточках країни. Армія максимально лояльно ставилася до дій мітингувальників, дозволяла продовжувати демонстрації в Москві. До вечора була спроба затвердити план штурму Верховної Ради РРФСР, проте путчистам забракло рішучості віддати наказ, оскільки було зрозуміло, що наслідком буде велика кількість постраждалих. Незважаючи на цензуру, по телебаченню було передано повідомлення іноземних лідерів про осуд дій ДКНС, а також про те, що Б. Єльцин проголошує ДКНС поза законом. Після таких дій усе більшому числу людей стало зрозуміло, що путч приречений на поразку. 

Цілу ніч проти 21 серпня біля Білого дому зберігалася напруга з приводу його можливого штурму, проте верхівка ДКНС не надала письмової згоди на це.

Саме це й стало фактором, що остаточно визначив поразку путчистів. Проте навіть зважаючи на такі обставини, не вдалося уникнути жертв під час переміщення військової техніки: загинули три мітингувальники. Уже вранці війська СРСР покинули Москву, а після ДКНС розпущено. 

Головною ціллю путчистів було подавлення опору в Москві, проте для них було важливо запевнити підтримку союзних республік. Уранці 19 серпня до Києва був відправлений від ДКНС генерал Варенников, який вимагав від Леоніда Кравчука перейти на бік путчистів. Парламент зайняв вичікувальну позицію і в перші дні не ухвалював жодних рішень на його підтримку чи засудження. Натомість керівництво КПУ було цілком на боці путчистів. Зокрема, за їхніми наказами активну молодь почали відправляти подалі від міст на сільськогосподарські роботи, а за їхнього сприяння по всій країні були «наглядачі», які стежили за ситуацією. 

Важливу роль відігравала радянська армія, яка розташовувалася в Україні. Це було угрупування, яке становило більше 1 млн осіб і яке прямо підпорядковувалося міністрові оборони СРСР, який доєднався до путчистів. Над Києвом увесь час літати гелікоптери, літаки, а армія розташовувалася максимально близько до Києва. У будь-який момент Кравчук міг бути заарештований, а вся влада в країні опинитись у руках армії та путчистів. Зіграло важливу роль оточення Кравчука, яке складалося з кадебістів. Їхнім головним завданням було не допустити поширення ідей непокори центральній владі й у разі чого вжити всіх необхідних для стабілізації ситуації заходів.

У перші ж дні лідери НРУ, серед яких були І. Юхновський, В. Чорновіл, вимагали від Кравчука скликання позачергового засідання Верховної Ради УРСР. Спершу вони отримували відмову, проте в міру того, як ставало все більш зрозуміло, що путч ДКНС приречений на поразку, Леонід Кравчук діяв усе активніше. Спочатку вдалося домовитися, що засідання буде проведене тільки після того, як буде зібрано 150 підписів за згоду про проведення позачергового засідання. Навіть зібравши ці підписи, Кравчук не відразу ухвалив рішення про проведення засідання. Тільки 22 серпня, після арешту представників ДКНС, Леонід Кравчук вирішив провести позачергову сесію 24 серпня. Саме тоді й був ухвалений Акт про Незалежність України.

Важливу роль зіграло громадянське суспільство, яке виходило по всій Україні на пікети й мітинги.

Саме завдяки його позиції путчисти не тільки не змогли перемогти в Україні, а й Україна нарешті скористалася шансом на незалежність. Путч ДКНС пришвидшив невідворотнє — розпад срср, який мав відбутися незабаром. Завдяки путчистам Україна остаточно вийшла з СРСР і стала самостійною державою, а не залишилась у реформованій союзній конфедерації. Невдовзі всі союзні республіки вийшли зі складу СРСР, а в Біловезькій пущі підписано договір, який остаточно зафіксував розпад срср.