Одарка Романова: забута українська авторка, що писала «чисту золоту поезію»

Одарка Романова народилась 18 березня 1853 року в селі Сальне Чернігівської губернії.

Народження дівчинки було сумним: її матір померла при пологах, а дядько, дізнавшись про смерть сестри, вмер від розриву серця. Так маля прихистила й виховала поміщиця Волжина, в якої тоді загинув син. З дитинства Одарка захоплювалась читанням і народною творчість, що в майбутньому стане їй у нагоді.

Подорослішавши, Одарка стане неймовірною красунею, саме з неї місцевий художник писатиме ікону Божої матері для церкви села Заньки. Цю вроду помічатимуть й парубки, тож юність дівчини буде бурхливою. Збереглись плітки про те, що якось Романова закохалась у приїжджого панича, зустрічалась із ним ночами. Однак щасливої любовної історії не вийшло, бо чоловік виїхав із села. На прощання Одарка начебто подарувала йому пучечок мʼяти, аби коханий її не забував. Пізніше дівчина напише про свої переживання у творі.

Навчалась майбутня письменниця в Києві

Де ​​брала участь у роботі гуртка «Плеяда», який збирався щотижня. Зазначимо, що Одарка була всебічно розвинутою: мала чудовий голос, обшивала ляльок для крамниці, вміла виготовляти штучні квіти, грала на сцені, ба навіть самі Заньковецька й Садовський вмовляли її стати акторкою. Забігаючи наперед, скажу, що Одарка у вже похилому віці взялась за фарби — і в неї все неабияк добре виходило. 

Також дівчина товаришувала з Іваном Франком, Миколою Лисенком, родинами Косачів, Старицьких, Русових. Певний час вона жила в Москві й вчилась у тамтешній консерваторії, однак через стан здоровʼя повернулась додому. 

Характер в Одарки був творчий, доволі спокійний, 

тож коли їй знайшли нареченого — надвірного радника Федіра — вона не заперечувала. Так дівчина вийшла заміж і народила синів Володимира, Олексія, а потім і дочку Марію. Більший вплив письменниця все ж таки матиме на доньку, синами займатиметься чоловік. Та, незважаючи на все, Одарка буде не лише прекрасною матірʼю, а й подругою і порадницею своїм дітям.

Подорослішавши, Марія залишить спогади про свою матір як про дуже життєрадісну й веселу людину. Володимир закінчить Київську гімназію і під час буремних років Революції ввійде до Гетьманату Павла Скоропадського в якості сенатора Державного Сенату. А Олексій стане другим міністром юстиції Української держави. Проте на цьому досягнення братів закінчуються, адже вони не розмовлятимуть українською (навіть називатимуть її «собачою мовою»), а після закінчення Революції решту життя проведуть за кордоном.

Дівчину спіткало нещастя

Попри існування родини, Одарка була  самотньою. Чоловік виявився зовсім не тим, кого хотіла бачити поруч із собою письменниця, — він усе програвав у карти. Наша героїня з усіх сил намагалась зберегти родину, але та врешті розпалась. Одарка повернулась до своєї пристрасті — фольклору і, за спогадами доньки, почала писати «під враженням різних переказів бабів»:

Життя-коваль ланцюг кує.
По струнах серця доля бʼє.
О доле, бий та не глуши
Сі струни вільної душі…
Співай же, серце! Ще одна
Зосталась вільная струна.

(«Жива струна»)

Дівчина жила в рідному селі на Чернігівщині, з 1907 року — в Києві, а згодом — в Китаєво 

Перші твори Одарка почала публікувати в 1887 році в журналах і альманахах: «Зоря», «З-над хмар і долин», «Розвага», «Нова рада», «Українська муза». Важливо те, що вона захоплювалась народною поезією, писала українською і майже ніколи не друкувалась російською. Перша збірка дівчини «Пісні, думки, легенди» мала величезний успіх, її оцінив Іван Франко, сказавши, що це «чиста, золота поезія». А Микола Лисенко написав музику до віршів Одарки: «Літня ніч», «Де ти?», «Нічко лукавая». До речі, остання, така ніжна й лірична, досі входить до репертуару багатьох українських музичних колективів. Пісні є у вільному доступі в інтернеті, тож радимо послухати:

Нічка лукавая,
Нічка цікавая,
Нащо людей чарувать?
Квітками віяла,
Зорями сіяла,
Як тії зорі дістать?

Писала Романова не лише для дорослих 

(балади, публіцистичні статті, ліричні вірші) — про дітей вона також не забувала. Авторка видала кілька книг для малечі: збірки віршів («Весілля Мороза», «Сватання Мороза»), казки за фольклорними взірцями («Черствий пиріжок», «Про те, як Петро Петрович Золоте Пір’ячко з Квочкою Кукуріківною та Котиком-Буркотиком на село мандрували»), книжку з оповіданнями («Івашко»).

Поетичні твори Одарки пройняті щирим співчуттям до простого люду. Дівчина залюбки розробляла фольклорні мотиви, і не лише українські, а й світові  — у таких творах, як «Перемет та Переметиха», «Народна легенда», «Лінг-Лун. Китайська легенда».  Успішно працювала в сфері пісенно-музичних форм: «Колисанка», «Симфонія», «Баркарола» та інші. На жаль, багато з творчого доробку письменниці зникло без сліду. Короткими були й біографічні довідки в літературно-художніх альманахах, де друкували її вірші: «дати народження і смерті невідомі».

Саме тому ми завдячуємо літературознавцю Федіру Погребняку, який зʼясував ці дати й надав їм розголосу. Наразі у відділі рукописів Національної бібліотеки України імені Вернадського збереглись деякі документи, серед них зошит із віршами, автограф пісні Миколи Лисенка на слова Романової, спогади доньки Марії.

Останні роки жінки були важкими

Вона бідувала, ходила на поденну роботу, копала картоплю в селі, щоби заробити на хліб. Однак пані ніколи не жалілась і не впадала у відчай, а, навпаки, із захопленням розповідала, як ночувала на сіні, як сходило та заходило сонце, коли вона йшла й поверталася додому:

Не піду я лугом, гаєм не піду,
До людського серця стежечку знайду.
Щирим словом вдарю я об серце-скелю,
Там знайду я, певне, рідную оселю…

(«Надія»)

Весною 1922 року письменниця захворіла на тиф, доглядаючи за жінкою, яка дала їй притулок. Так 14 квітня того ж року Одарка Романова померла в Китаєво без їжі й догляду. Там вона зараз і похована. Жінці було 69 років.