Куренівська катастрофа: «Моргів не вистачало, трупи складали у підвалах лікарень…»

Наказ який не відбувся…

Наприкінці 1940-х радянський уряд постановив побудувати в Бабиному Яру памʼятник жертвам нацистського терору. Та цього не відбулося, бо в 1948 році кремль ініціював антисемітську кампанію, а тому ні про яке вшанування жертв євреїв мови не йшлося. Бабин Яр, глибина якого сягала 50 метрів, а довжина 2.5 км, вирішили засипати й вирівняти, щоб згодом використовувати як місце для зливання відходів.

У 1950-му відбулася технічна нарада УРСР, на якій вирішували, куди подіти відходи від видобутку глини Петровських цегельних заводів на Куренівці. Рік тому заводи отримали нове устаткування, що дозволило їм збільшити продуктивність видобутку цегли для будівництва «соціалістичного Хрещатика», а в майбутньому планували зведення хрущовок. Спочатку відходи повинні були подавати в заплаву Дніпра, проте партійне керівництво вимагало повної ліквідації Бабиного Яру. Потрібно було назавжди стерти з мап навіть саму назву місцевості, адже вона була пронизана болем і стражданнями, а не «героїчними наступами». Під товстим шаром матеріалу повинна була зникнути памʼять про десятки і сотні тисяч розстріляних.

Замивання Бабиного Яру було таким собі експериментом. Раніше відходи вивозили вантажівками, тепер же їх вирішили ліквідувати трубами. З яру відходи повинні були стікати до річки Сирець. Але цей план мав недоліки: не було досліджено територію Бабиного Яру, а також не дотримано проєктних вимог будівництва через те, що будівельники поспішали зробити все завчасно. До того ж відходи планували зливати в Бабин Яр лише 8 місяців, натомість їх зливали всі 12.

Очевидець згадує: 

«По яру розлилося озеро. Я ходив туди і вражено дивився на озеро бруду, що поглинає попіл, кістки, кам’яні осипи могильних плит. Вода в ньому була гнила, зелена, нерухома, і день і ніч шуміли труби, подаючи пульпу. Це тривало кілька років. Греблю підсипали, вона росла, і 1961 року стала заввишки з шестиповерховий будинок». Гребля не витримувала такої кількості води. Влада про це знала, проте лише тихо очікувала наближення катастрофи.

У 1957 році інспектор Подільського району зауважив: «Канава Бабиного Яру завжди перебуває в аварійному стані. Вода разом з піском виходить з берегів і затоплює прилеглі території підприємств і організацій».

Чоловіка ніхто не слухав. Не слухав ніхто і киян, які скаржились на часте підтоплення стадіону «Спартак» і проникнення води в підвали їхніх приміщень. Керівництво запевняло, що все під контролем, а панікерам же погрожували звільненнями з роботи. Зменшити виробництво цегли керівництво, звичайно, не могло, адже потрібно було виконувати план і відповідати гаслам про покращення життя громадян і будівництво нових будинків.

О 9:20 13 березня 1961 року дамбу остаточно прорвало.

Величезна хвиля висотою 3-5 метри руйнувала все на своєму шляху: транспорт, квартири, гуртожитки, цехи, автівки, вбивала людей.

Ось спогади очевидця Анатолія Кузнєцова: «Люди, які були в трамваях, машинах, гинули, мабуть, не встигнувши зрозуміти, що сталося. З в’язкої трясовини, що рухається, виринути або видертися було неможливо», а також спогад Ольги Бікус: «Коли я поглянула в бік Бабиного Яру, то побачила страшне видовище: з Яру несло будинки і дерева. Будинки пливли цілими».

Спогад пасажирки автобуса, якій вдалося вижити: «Чоловік, що стояв попереду мене … на мить ривком розсунув двері й ступив вперед. Я — за ним. Потік збив мене з ніг, але я виплила і дісталась  до огорожі стадіону. Коли я піднялася на неї, пролунав вибух — автобус, з якого я кілька митей тому вибралася, був охоплений полум’ям. Хтось вибив передні двері, але врятувалися тільки жінка і дві дівчинки. Решта згоріли живцем».

Жахіття тривало півтори години. 30 гектарів Куренівки залило брудом. Були знищені 68 житлових і 13 адміністративних будівель, зруйновано понад 300 квартир. За 10 хвилин без даху над головою залишилось 1300 киян. Загальна сума збитків склала 3.7 мільйонів радянських карбованців. Найбільший удар було завдано вулиці Фрунзе і трамвайному депо імені Красіна: воно було повністю знищене, а під його завалами назавжди заснули 50 робітників, прізвища яких були встановлені лише у 1990-х роках. Через пару годин на місце трагедії приїхали рятувальні військові підрозділи, які, зі спогадів очевидців, влаштовували мародерство у вцілілих квартирах постраждалих і померлих.

На жаль, точна кількість жертв аварії невідома. 

За даними 1961 року, вона становить 145 осіб, проте ті, кому пощастило вижити в катастрофі, запевняють, що коли відходи обвалилась на Куренівку, то в перші ж хвилини загинули сотні людей. У Києві подейкували про 2 або 5 тисяч загиблих, та доведення цієї інформації немає. Масштабні розкопки на Куренівці почалися наприкінці весни, коли вода вже зійшла, проте ніхто і ніколи не повідомляв про кількість знайдених тіл. Довгі роки радянська влада замовчувала факт катастрофи. 145 офіційних загиблих поховали на різних кладовищах, щоб зменшити масштаби трагедії, сусідів з хрущовок на Фрунзе переселяли якомога далі одне від одного в Києві, щоб припинити їхнє спілкування. Заборонялися будь-які згадки про ці події, кдб вилучали світлини і засвічували плівки, які фіксували аварію, проте кадри таки збереглись і правда стала відомою.

Через пів року Київський обласний суд засудив двох проєктувальників з москви і чотирьох керівників Київського будівельного управління. А тогочасному голову київського виконкому Олексію Давидову виписали сувору догану. Через декілька років чоловік помер. Дослідники припускають, що причиною його смерті стало самогубство. Матеріали кримінальної справи були знищені. І хоча, здавалося, винних покарали, все це був один великий фарс, адже за Куренівською трагедією стояли набагато вищі чини.