Харківські угоди. Як зрада національних інтересів призвела до смертей тисячі українців

Доля Чорноморського Флоту після розпаду Радянського Союзу 

Україна та Росія прагнули володіти повністю флотом, а також мати свої військові бази на півострові Крим. Щоб вирішити суперечки щодо перебування Чорноморського флоту Росії на півострові, після його поділу, у 1997 році було підписано угоду. Вона визначала статус та умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України, зокрема встановлювала кінцеву дату його перебування у Севастополі — 28 травня 2017 року. 

Для росіян присутність у Криму була і є надзвичайно важливою

Розміщення на півострові є важливою частиною їхньої наступальної та оборонної стратегії в Чорноморському регіоні, навіть попри обмеження, які були накладені на них у той час. Саме завдяки контролю над певними військовими обʼєктами у Криму до 2014 року російський флот не затиснули в їхньому єдиному великому російському порту — Новоросійську. Вони мали змогу контролювати акваторію Чорного моря за допомогою протикорабельних ракет, а також загрожувати країнам НАТО наступальним озброєнням і своїми ракетними засобами. Також не варто забувати і про можливість ведення розвідувальної діяльності з військово-морської бази та обʼєктів у Криму. 

Зважаючи на ці фактори, стає зрозуміло, чому ця угода так була потрібна Москві. Харківські угоди 2010 року стали фактично продовженням угоди 1997-го. За продовження терміну перебування ЧФ РФ у Севастополі на 25 років Україна отримала знижку на газ і, починаючи з 2017 року, збільшення на 3 мільйони доларів орендної плати. Документально безʼядерний статус Криму, обмеження щодо особового складу та ОВТ (озброєння й військової техніки) зберігалися. Проте по суті Росія на них не зважала. Наприклад, у 2014 році під час окупації Криму саме з Севастопольської військово-морської бази, яка була під контролем Кремля, російські десантники та колони військової техніки захоплювали ключові пункти по всьому півострову. 

Підготовка до підписання угоди тривала не один місяць

У квітні 2010 року президенти обох країн підписали угоду, а вже невдовзі — за 6 днів, 27 квітня 2010 року — її ратифікація стояла на порядку денному в сесійній залі Верховної Ради України. Цей процес супроводжувався блокуванням трибуни парламенту, бійками, киданням яєць та навіть димової шашки. Комітет з питань національної безпеки й оборони також не зміг дійти до єдиної думки щодо цього, а Комітет у закордонних справах рекомендував законопроєкт про ратифікацію угоди відхилити. Незважаючи на всі виступи опозиції і рішення комітетів, через майже 40 хвилин після початку засідання Верховна Рада ратифікувала Харківські угоди 236 голосами «за».  

Протести

Після цього опозиція та незадоволені громадяни брали участь у мітингах і протестах з вимогою денонсувати угоду, але безрезультатно. У 2012 році тодішній премʼєр-міністр України Микола Азаров визнав, що Харківські угоди фактично не дали Україні знижки на газ. Тож виникає логічне запитання: а що ж насправді отримала Україна за це? Замість поступового виведення російських військ з Криму — посилення їхньої військової присутності, що зрештою призвело до швидкої окупації нашої території. 

Чи могла Україна не підписувати цей договір у 2010 році? 

Зважаючи на політичний вектор діячів, які прийшли до влади на той час, на жаль, не варто було очікувати іншого рішення. Саме з підписання та ратифікації цього документу почалася послідовна здача національних інтересів України й підривання її обороноздатності, що стало першим кроком до подальшої відкритої агресії Росії

З нашого, історичного погляду, Харківські угоди стали для України символом стратегічної прорахованості українського політичного керівництва, яке зовсім не думало про довгострокові наслідки від її ратифікації. 

Цікавий факт

Станом на травень 2025 року Україна досі визнає законність цієї угоди й дотримується її положень. Формальне збереження чинності цієї угоди, де Росія визнає Крим українською територією, надає нам важливий інструментарій для порушення питання щодо міжнародно-правової відповідальності РФ перед Україною, а також дозволяє нам вимагати компенсацію від країни-окупанта. Загалом було чотири спроби денонсації цього договору, але кожна з них зазнала фіаско. Також триває судовий процес щодо тих людей, які відповідальні за підписання цього договору. 

Тож, як висновок, ми можемо сказати, що ці Харківські угоди стали стратегічною помилкою нашої держави, які не принесли жодного позитивного результату і мали катастрофічні наслідки вже у майбутньому.