Будинок-убивця. Радіоактивне опромінення в Краматорську

Наша історія починається у 1970-х роках у Каранському карʼєрі на Донеччині.

Саме тут видобували гравій і груз (щебінь) для зведення будинків і саме тут була загублена капсула з високорадіоактивною речовиною Цезій-137. Ця речовина використовувалась у радіоізотопному рівнемірі. Почалися пошуки. Чи варто казати, що пошуки велись недбало і всього один тиждень? Звичайно, навіщо через таку дрібничку хвилюватись і закривати карʼєр? Саме тоді він працював для спорудження олімпійських обʼєктів у москві — олімпіада однозначно повинна була пройти, тому справу замʼяли.

До часу постачання грузу наказом уряду срср і самого брежнєва пошуки були зупинені. Капсулу так і не знайшли, і здавалося, що це нікого не хвилювало: потрібно було віддавати зведені будівлі в експлуатацію. Хто ж знав, що вона потрапить в одну зі стін панельного будинку в Краматорську.

Містичний панельний будинок

У 1980 році в панельний будинок № 7 на вулиці Гвардійців-Кантемирівців (зараз вулиця Марії Приймаченко) почали заселятися сімʼї. Раптово в одній квартирі менше ніж через рік після заселення, померла 18-річна дівчина, яка ще донедавна відзначалася міцним здоровʼям. Цікаво, що, перебуваючи в будинку, вона постійно слабла: щось неначе витягувало з неї життя. Через рік у цій самій квартирі за загадкових обставин помер 16-річний брат дівчини, а пізніше — їхня мати. Симптоматика у всіх трьох померлих однакова: вони були абсолютно здорові, проте згасли на очах, перебуваючи вдома. Через шість років пусте приміщення передали іншій сімʼї, але і її спіткала така сама трагедія: помер хлопчик-підліток, його брат і їхні сусіди серйозно захворіли.

Околицями поповзли чутки про проклятий будинок, що вбиває своїх мешканців. Усім нещасним ставили той самий діагноз — рак крові, тобто лейкемія. Причину хвороби лікарі встановити так і не змогли, а тому просто писали «погана спадковість» і «погана екологія». Батьки померлого хлопчика-підлітка були не згодні з таким висновком. Він їм здавався абсурдним: у їхній сім’ї ніхто ніколи не хворів на рак крові. До того ж батько дізнався від сусідів про долю останніх мешканців квартири — смерть здорової матері і її двох дітей. Він розпочав розслідування, став писати в різні інстанції з проханням перевірити будинок, проте йому відповіли лише через два роки.

Виявилося, що незадовго до смерті останнього хлопчика в його кімнату повісили килим. На цьому килимі була знайдена випалена пляма. Батько забив на сполох і домігся виклику спеціалістів. Ті приїхали з лічильником Ґейґера, почали брати проби повітря й заміри радіації. Яким же було їхнє здивування, коли вони зрозуміли, що радіація в квартирі перевищувала допустимий рівень у десять разів.

Так згадує про події тих часі лікар-радіолог вищої категорії: «До нас звернулися з проханням виміряти радіаційний рівень однієї з квартир. Радіологи за звичкою увімкнули прилади ще на території двору, обидва дозиметри зашкалило за 200 мкр/год».

У підʼїзді будинку прилади показували набагато менше — 40 мкр/год, проте на порозі квартири знову зашкалили.

Радіологи казали: «Рожева „гостра“ доза понад 400 р/год вважається несумісною з життям. Багатьох людей урятувало те, що доза була розтягнута в часі».

Спеціалісти з криком вибігли на вулицю й наказали евакуювати жителів будинку № 7. Пізніше приїхали фахівці в захисних костюмах і знайшли вмуровану в стіну ту саму загублену капсулу з цезієм-137. Виявилося, що вона опромінювала ще й три суміжні квартири.

Колишній головний лікар Краматорської СЕС Микола Савченко згадує: «Найбільша потужність випромінювання була в дитячій кімнаті, в суміжній квартирі за стіною і в квартирі поверхом вище. З цих квартир людей відселили. А для того, щоб вирізати частину стіни, до її ділянки з джерелом випромінювання прибили свинцеві пластини для захисту робітників. Водія вантажівки з піском теж огородили свинцевими пластинами та фартухом, і машина відвезла небезпечний вантаж до заводської лабораторії». Шматок стіни з радіоактивною речовиною був вилучений і відправлений у Київський інститут ядерних досліджень, де ампулу вийняли й за заводським номером встановили її місце реєстрації. Мешканці будинку були шоковані знахідкою. Вони жили довгі роки в будівлі, яка повільно вбивала їх і їхніх дітей. У 1990 році мешканці зустрілися з лікарями Харківського інституту медичної радіології, які вручили постраждалим протокол про потужність отриманих доз та їхні річні накопичення.

Лікар Савченко згадує: «Зустріч була дуже трагічною. Злі вигуки, сльози — це все можна було зрозуміти».

До кінця 1990 року стали відомі результати розслідування. Журналіст Денис Казанський, який висвітлив цю трагедію в ЗМІ, розповідає, що в результаті слідство встановило, що «в 1970-х роках пошук ампули вівся незадовільно, але людей було вже не врятувати». Зрештою, рівень радіоактивності зрівнявся з фоновим і жити в будинку стало безпечно. Проте навіть після вилучення радіоактивної речовини будинок іменували «прокаженим». Одна з мешканок підʼїзду згадує, що в нього ніхто не хотів заселятися, купувати квартиру чи винаймати житло, а містом прокотилася хвиля радіофобії.

Унаслідок неймовірної байдужості всіх причетних до будівництва в період з 1980 по 1989 померли шестеро людей, четверо з яких були ще підлітками, опромінення зазнали 17 осіб, які згодом отримали інвалідність. Винних за цей злочин не покарано. У 1993 році завдяки зусиллям народного депутата від Краматорська Олексія Шевцова постраждалих від будинку-вбивці на законодавчому рівні було прирівняно до постраждалих від Чорнобильської катастрофи, однак згодом цю поправку скасували через порушення регламенту Верховної Ради.

Сьогодні Краматорськ обстрілюють російські окупанти, і, чи вцілив «прокажений» будинок, невідомо…