Батько «нашого батька». Трагічне життя Андрія Бандери

Андрій Бандера народився 11 грудня 1882 року в Стрию на Львівщині. Спраглий до знань юнак успішно закінчив Стрийську гімназію і богословський факультет Львівського університету (1906 р.). Здобувши освіту, він був висвячений у священники й одружився з дочкою священника Мирославою Глодзінською.

Ще під час свого навчання Андрій Бандера поринув у світ політики: вступив до лав Української національно-демократичної партії, тогочасної провідної партії Галичини. Юний Андрій мав націоналістичні погляди й активну громадянську позицію, дописував у часописі «Молода Україна», а під час виборів агітував за УНДП серед селян. Сім років він служив зі своїм тестем у селі Угринові на Івано-Франківщині. Молодий Андрій Бандера був не лише активним діячем українського національного життя Галичини, а й популярним служителем церкви. У 1910 він став членом Наукового товариства Тараса Шевченка, а через три роки настоятелем сільського храму. Прихожани згадували, що за церковні обряди грошей не брав, залучав селян до читання, був добрий і захищав бідних.

“Мій батько належав до організаторів державного перевороту в Калуському повіті…» — саме такі слова сказав Степан Бандера про дії свого батька під час розпаду Австро-Угорської імперії. У жовтні-листопаді 1918 Андрій Бандера рішуче впроваджував українську владу в повіті. Осип Базюк це детально описав: «Під час Листопадового зриву отець Бандера, причепивши шаблю збоку, забрав селян — своїх парафіян з Угринова і Бережниці Шляхотської, і вдосвіта з ними вийшов до Калуша. Тут вони пороззброювали поліцію та австрійське військо, взяли владу у свої руки». 

Невдовзі після 10-річчя одного з синів, 3 січня 1919 о. Андрій Бандера в парламенті голосував за Акт Злуки ЗУНР і УНР. Добровольцем-капеланом він вступив у лави УГА, ставши одним з її духовних опікунів під час польсько-української війни. Бандера разом з іншими відійшов за Збруч і переживав поразку України в боротьбі за незалежність. Улітку 1920 року повернувся на Галичину й певний час переховувався від польських офіційних органів, що шукали найактивніших патріотів України. Жінка отця Андрія хворіла на туберкульоз і в 1922 році померла. Невдовзі ще немовлям загинула донька й о. Андрій залишився сам з чотирма синами і трьома дочками. 

Незважаючи на польську окупацію, Бандера боровся за свободу й служив настоятелем кількох парафій. У кожному селі, де служив парохом, він створював «Просвіту», читальні, споживчі кооперативи і товариства «Сільського господаря». Селяни його любили, на відміну від польської адміністрації.

1928 року о. Андрій Бандера разом із сином Степаном організовували на Калущині відзначення річниці Листопадового зриву: «священник А. Бандера виступив із різкою критикою польської влади. Він наголошував, що поляки на українській землі є тимчасовими колонізаторами, які гноблять українців, і тому їх необхідно прогнати з української землі». Тоді ж він відправив панахиду на могилах січових стрільців, за що був заарештований і ув’язнений разом із сином. За браком доказів справу проти них швидко закрили. Через два роки отця Андрія знову заарештували за опір ополяченню українського церковного обряду й підготовку зустрічі парафіян з архієпископом Андреєм Шептицьким. Через це його перевели на іншу парафію.

Під час Голодомору о. Андрій Бандера в проповідях закликав підтримувати “братів з Великої України» і засуджував більшовицький режим. Радянську окупацію зустрів рішуче. Кілька разів він відмовлявся від можливостей переїхати до Мюнхена й переживав трагедію народу разом з ним. Уся його родина довго перебувала під пильним оком радянських спецслужб, і 22 травня 1941 року Андрія Бандеру й двох його дочок заарешували. Цей арешт став для нього останнім.

Дізнавшись, хто він, його переправили до Києва й катували.

Допити, що розпочались у червні, відбувались українською мовою, оскільки о. Андрій Бандера не розумів російської. Під час допитів слідчих дуже цікавила секретна інформація щодо Організації українських націоналістів і безпосередньо зв’язки о. Андрія з сином — Степаном Бандерою. Проте чекісти потрібної інформації не почули.

О. Андрій під час допитів говорив про себе: «Офіційним членом ОУН я не є з релігійних мотивів. Погоджуюсь із принципом: кожна влада від Бога. Я є симпатиком українських націоналістів. Сам ніякої участі в ОУН не брав, хоч мені відомо про практичну діяльність ОУН у західних областях України і за кордоном», «За своїми переконаннями я є українським націоналістом, але не шовіністом. Єдино правильним державним ладом для українців уважаю єдину соборну і незалежну Україну». Подібного зухвальства радянська держава не пробачила, і 2 липня слідство у справі завершилося. Головним елементом звинувачення проти о. Андрія була діяльність його сина Степана. 8 липня його засудили до розстрілу і 10 липня розстріляли. Похований, імовірно, в Биківні.

«Я своїм дітям дав належне виховання, прививаючи їм любов до України».

У суді о. Андрій Бандера поводився гідно й відповідав на питання суддів правдиво: «Я своїм дітям дав належне виховання, прививаючи їм любов до України. Світогляди моїх синів і доньок однакові». Лише в 1992 році діти дізналися про долю батька. До того часу їх дожило небагато — лише Володимир і Оксана, що пережили роки таборів. Інших спіткала трагічна доля: Степана вбив агент кдб в Мюнхені, Марта-Марія померла на сибірській каторзі, Олександр і Василь загинули в нацистському таборі Авшвіц, Богдан загинув на Миколаївщині від рук червоноармійців.

Сьогодні українці знову виборюють і захищають свою незалежність. Нехай у ці скрутні часи життя й боротьба о. Андрія Бандери буде прикладом непереборної сили для всіх нас. Слава Україні!