Повстання в Лук’янівській в’язниці : Останній подих полум’я з Холодного Яру

У Лук’янівській в’язниці тримали тих, хто становив найбільшу небезпеку для радянської влади

Більшовики використовували її як центральну в’язницю Києва та Правобережжя загалом. Збудована в 1863 році, міцна цегляна триповерхова будівля з великими підвалами, вона чудово підходила для цього. У її стінах зібралися десятки ватажків повстанських загонів і радикальних самостійників. Звісно, що не за своєю волею. До «дядька Лук’яна» усіх запроторили за опір. Тут чекали долі чекали долі старшини УНР та сотники Січових стрільців. Більшість належала отаманам Холодного Яру та Чорного лісу.

Холодноярівців і чорнолісівців арештували внаслідок чекістської спецоперації

Улітку 1921 року багатьох повстанців виснажили боротьба. Червона армія дедалі успішніше контролювала ліси, блокувала шляхи сполучення. Багато борців за свободу повірили в обіцяну амністію та склали зброю. Серед них був Семен Чучупак – брат першого отамана Холодного Яру Василя Чучупаки. Проте, довірились більшовикам далеко не всі. Чекісти провели спецоперації, щоб запроторити їх у неволю. Вона отримала назву «Заповіт», а згодом «Щирие». Таким чином глузували з довіри отаманів. ЧК завербувала двох колишніх офіцерів армії УНР. Вони почали просочуватись у середовище повстанців. 

Знайомили ватажків між собою, налагоджували контакти. При цьому прикривались дорученням Петлюри. Вони влаштували пастку. У Звенигородку на зустріч запросили кілька десятків отаманів для планування масштабного повстання. Буцімто мала відбутись Рада з Лютим-Лютенком, який мав високий авторитет серед місцевих ватажків. Його на той момент уже затримали. Тепер за ґратами опинились лідери повстанських загонів Холодного Яру й околиць.

18 січня 1923 року їм висунули обвинувачення в бандитизмі, організації та участі у збройному виступі проти “советской власті”. 

Провину «довели» вже 2 лютого. Тоді смертний вирок підписали отаманам Ларіону Загородньому, Мефодію Голику-Залізняку, Денисові Гупалу, Юрію Дроботковському, полковнику Костянтину Здобудь-Волі, козакам Олексію Добровольському, Тимофію Компанійцю, Іванові Ляшенку, Василеві Ткаченку та члену Холодноярського повстанського комітету Григорію Яковенку. Кожен із них протягом декількох років вів боротьбу, опираючись радянській владі. Над ними збирались поглумитись. Радянська влада планувала провести показовий судовий процес та розстріл навесні.

У висновку слідства йшлося: «4 роки ці лицарі лісів не давали можливості спокійно проводити радянське будівництво на досить значній частині території України, лише до кінця 1922 року ПП ГПУ на Правобережжі та місцевим органам вдалося вдало розробити та розгромити бандитське гніздо цих отаманів, захопити живими найяскравіших представників петлюрівського бандитизму.»

Окремо у вироці зазначили, щоб до них не застосовували амністію, оголошену до 5-ї річниці Жовтневої революції. Пояснили тим, що вони скоїли “тяжкі контрреволюційні злочини”. Про це оголосили в камері та змусили поставити підписи про ознайомлення.

Досвідчені повстанці не забарились із відповіддю

Роки протистояння запевнили їх, що безвихідних ситуацій не існує. 9 лютого о 8 годині 30 хвилин черговий приніс ранковий окріп до камери №1. Саме в ній знаходилось 14 людей приречених на розстріл. Один із засуджених видер з рук посудину з окропом. Він вилив його на чекіста, забрав його револьвер та вислизну з камери. Той своєю чергою кинувся за підмогою та підняв тривогу. Інші повстанці залишили камеру та відімкнули сусідню. Усі разом бранці потрапили в канцелярію тюремного підвалу, так званого «тюрпода». Там вони знайшли 5 гвинтівок і незначну кількість боєприпасів. За іншими даними рушниць було аж 14. У будь-якому випадку для усіх повстанців, яких налічувалось 38, зброї не вистачило.

Підійшла вартова сотня та почала оточувати повстанців. На двері будівлі навели два кулемети, щоб не дати бунтівниками вийти назовні. Двоє арештованих спробували у хаосі покинути тюрму. Вони через верхні вікна тюрподу вилізли у двір. Утім вони не змогли покинути території, їх наздогнали кулі. Зав’язалась перестрілка. Холодноярівці з нижнього та верхнього поверхів тюрподу разом почали відстрілюватись. Економили, набоїв було мало. Двері та сходи заблокували, щоб не дати охороні просунутись. Поступово в’язницю оточувало все більші війська. Військові казарми знаходились поряд, так само як озброєні підрозділи чекістів і міліція. Довго стрілянина тривати не могла. Повстанці вирішили підпалити будівлю.  Для цього відімкнули всі камери та запропонували іншим в’язним вийти. На цю пропозицію ніхто не зголосився. Тоді вони підпалили сінники з тапчанами у своїх камерах. Вогонь перекинувся на підлогу та віконні рами. Приміщення тюрподу заповнив їдкий дим. Можливо хотіли використати ґвалт від цього для втечі. Проте задуму завадили пожежники, які невдовзі загасили полум’я.

Бій тривав приблизно чотири години. До полудня засуджені продовжували опиратися.  Далі про їхню долю можливо судити лише з чуток. У повстанців закінчувались набої. Щоб уникнути смерті від кулі чекістів, вони вирішили вкоротити собі віку. Набоїв на всіх не вистачило. Близько 20 бунтівників взяли гвинтівки та чекали поки увійдуть чекісти. Коли ті наблизились, кинулись на них врукопашну. Червоні не стріляли, вони знали, що набої в арештантів закінчились. Вони їх зв’язали та кинули до льоху. Пліткували, що комендант Київської ГПУ Ріхтер самотужки повідрубував їм голови сокирою. Місце поховання встановити не вдалось. У результаті повстання загинуло 38 в’язнів. Натомість жертви більшовиків були мінімальними. З їхнього боку одного вбили, чотирьох поранили.

Довгий час про повстання не згадували

Холодний Яр та його отамани залишались забутими. Лише з відновленням незалежності України почали говорити про посмертну реабілітацію холодноярівців. Процес йшов повільно та зі скрипом. Революція гідності дала новий імпульс. У 2016 році повстанців виправдали та відновили їхні добрі імена. У 2020 році громадські активісти встановили інформаційну дошку про повстання на фасаді будівлі.