Депортація кримських татар

«Моєю юністю я не наситилася: у цьому місці мені не дали жити», — співає кримськотатарська співачка Джамала в пісні «1944», з якою вона тріумфально представила Україну на Євробаченні у 2016 році й виборола перемогу.

79 років тому, 18 травня 1944 року, була проведена депортація кримськотатарського народу, один з численних злочинів тоталітарного комуністичного режиму. Кримські татари на довгі десятиліття були позбавлені Батьківщини: їх депортували в різні регіони СРСР: від Приуралля до республік Центральної Азії.

«На світанку 18 травня 1944 року нас розбудив грюкіт у дворі. Троє озброєних солдатів наказали нам швидко зібратися для виїзду. Перелякана мати вирішила, що нас повезуть на розстріл, як німці розстрілювали євреїв. Вона мовчки взяла мене за руку і, не збираючи ніяких речей, пішла до виходу. На щастя, нам зустрілися добрі конвоїри. Вони пояснили: „Вас виселяють, шлях буде неблизький, беріть із собою все, що можете захопити“. До самої смерті не забути мені почуття приниження, коли нас, як стадо тварин, заштовхали в товарні вагони і довгі дні й ночі везли затравлених, завошивлених, голодних. Люди вмирали. На коротких зупинках солдати викидали трупи з вагонів. Ховати було ніколи. Паровоз давав гудок, і ешелон рухався далі», — згадує депортована жителька Криму Тамара Протакова.

Шлях у невідоме 

Радянський уряд поклав колективну провину за співпрацю з державами Осі під час Другої світової війни на десять національностей, серед яких були й кримські татари. У той самий час з фронтів Другої Світової війни поверталися солдати кримськотатарського походження, серед яких був Емір-Усеїн Чалбаш, полковник авіації:

«20 травня 1944 року. Цей день врізався мені в пам’ять назавжди. Ми, 12 екіпажів, на „Ла-5” і „Як-9” вилетіли на фронт в 17-ту Повітряну армію для стажування. Перша посадка була в Харкові. Пальним нас заправили, а мастило довелося чекати. Користуючись затримкою, я розшукав місце служби свого старшого двоюрідного брата Сеїт-Халіла Чалбаша, танкіста, але виявилося, що він вилетів додому в Крим. Увечері того ж дня брат повернувся, і ми з ним зустрілися. Його розповідь буквально шокувала мене. Рідне село Шума Алуштинського району було абсолютно пусте. Людей не було, лише домашні тварини бродили по дворах без догляду. Усіх жителів села — кримських татар незадовго до цього, в ніч з 17 на 18 травня, змусили швидко залишити свої оселі і, не дозволивши взяти з собою нічого, хто в чому одягнений, посадили у вантажівки, на залізничній станції пересадили в ешелони і відправили в заслання. Це були в основному старики, жінки й діти. Я летів на фронт і з болем думав: у чому могли бути винні мої і моїх земляків малолітні брати, сестри, старі матері? За що був так жорстоко покараний цілий народ? Відповіді я не знаходив».

Напередодні депортації, 17 травня, у Сімферополі були зібрані вантажні машини й сотні солдат.

«А потім був четвер, 18 травня 1944 року. Вигнання. Молодший син помер у вагоні. Арзи довго не дозволяла ховати його, але в Казахстані, на якомусь маленькому полустанку, коли труп дитини розпух і почорнів, віддала сина старенькій казашці. Вона обіцяла поховати сина за мусульманським звичаєм. Сусідка по вагону, молоденька мама двомісячної доньки, несміливо втішала Арзи, що плакала», — з оповідання Григорія Александрова «Рік Вигнання».

Людям давали близько 10 хвилин на збір речей.

Звільняли будинок за будинком. Машини помалу з’їжджалися до вокзалу, де кримські татари востаннє могли вдихнути рідне повітря. Після були смердючі вагони, плач та біль і сум за рідним домом.

Число вивезених людей сягнуло понад 180 тисяч осіб. Було задіяно 70 залізничних ешелонів по 50 вагонів у кожному. Частину кримських татар везли для спецрозселення в Узбецькій СРС, для подальшого використання їх у сільському господарстві й промисловості.

НКВС-НКДБ СРСР зробив певні «огріхи» під час проведення операції. Так, відомо, що радянські спецслужби виявляли громадян кримськотатарського походження, яким удалося уникнути депортації з Криму, і знищували їх. Вітер проносився рибальським селищем Арабатської стрілки на північному сході Кримського півострова, де через віддаленість від центру уникли депортації деякі кримськотатарські сімʼї. Влада вирішила завантажити їх на баржі і потопити в морі. 

Земля вигнання 

Місця розселення кримських татар дістали назву «спецпоселення» за аналогією з віддаленими районами виселення репресованих і розкуркулених у 1930-х роках. Керувалося все спецкомендатурою. За наказом Президії Верховної Ради СРСР від 1948 полишати такі поселення суворо заборонялося.

«Я чудово пам’ятаю: я захворів, а рентгену не було, треба було їхати в Алмалик, це 10 км від нас, і мене супроводжувала міліція. Зробити рентген нас не пускали, з нами був озброєний працівник МВС, ще одна жінка. І от у кузові вантажної машини ми їхали в Алмалик», — згадує депортований Джізаїр Халілов. 

Частині виселених доводилося жити в землянках чи бараках, без господарства.

Радянська влада встановила комендантський режим, порушення якого каралося з винятковою суворістю. «Татарин не мав права відвідати сусідній район, якщо навіть там мати померла. Упіймають на похороні — 25 років каторги. Так і не поверталися люди. Житель Ай-Васила колишній партизан Емір при депортації потрапив у селище ГЕС-1 Ташкентської області. Його наречена мешкала неподалік, у ГЕС-3. За те, що він відвідав її, йому дали 20 років таборів, де він і пропав. За відвідування сусіднього села (у тім же районі!) 18-літню П. Шабанову засудили на 25 років в’язниці», — з праці «Кримські татари: шлях до повернення. Кримськотатарський національний рух».  

Ревзіє Аметшаєва 1953 року народження згадує, як бідкалася мама, що не зберегла золотих прикрас для дочок через голод у сімʼї:

«У наших татар було багато золота: коли вони виходили заміж, їм його дарували. Моя мама з братом на другий же день пішли працювати в поле. До обіду вони виконували норму, а після обіду йшли продавати золото. Обмінювали на кукурудзу або крупу, бо треба було їсти, щоб ніхто не помер».