Витязь молодої української поезії ー Василь Симоненко

Василь народився 8 січня 1935 р. у с. Біївці, що на Лубенщині Полтавської області. Дитинство без батька не вразило душі хлопця, оскільки в нього був дід та мама, що завжди підтримувала і не картала за книги, що їх він читав зранку до вечора. Спочатку хлопчина навчався в Біївській школі, де йому довелося завершити п’ять класів, а згодом продовжив здобувати освіту в с. Єнківцях та Тарандинцях, що стали знаковими для Василя. Адже за успіхи в навчанні Симоненко отримав золоту медаль. 

У 1952 р. вступив до Київського університету на факультет журналістики.

Такий вибір слід пояснити нестримним захопленням хлопця книгами та бажанням випробувати власні сили в журналістській справі. Добрим досвідом для молодого Симоненка стала тривала праця в газетах “Молоді Черкащини”, “Черкаській правді” та “Робітничій газеті”. Їм поет завдячує зустріччю зі своєю майбутньою дружиною Лесею. У своїх листах він її “цілував з першого рядка, бо до останнього не мав змоги втриматись”. 

Доленосною подією в житті поета стало відкриття Клубу творчої молоді навесні 1960 р., де Василь зміг познайомитися з плеядою українських митців: Аллою Горською, Іваном Драчем, Ліною Костенко. Слід відзначити, що Клуб тимчасово перетворився на релевантну частину життя Василя, оскільки він витрачав чимало часу на проведення літературних вечорів та диспутів. Уже в ці роки набули розголосу і самвидавні поезії Симоненка, серед яких пригадуємо “Злодія”, “Суд”, “Думу про щастя”, “Браму”, “Українського лева”, “Лебедів материнства”. Усі вони мали на меті сатирично викрити жорстокість та лицемірство радянського ладу, його руйнівні дії та наслідки, спровоковані невиправданою у своїх масштабах деспотією.

Однак улюбленцем публіки поетові вдалося стати лише завдяки своїй першій збірці “Тиша і грім”, що побачила світ у 1962 р.

Це почин у творчій біографії поета. Саме вона дозволила іншим вперше почути нестримний голос громадянської лірики Василя Симоненка. Розпізнати письменника посеред рядків збірки “Тиші і грому” нескладно, навіть попри майстерну зміну ролей у кожній поезії. Їх поєднувало одне: любов до Батьківщини, котру заслуговував не лише миттєво відчути, але й постійно плекати у своїй душі кожен українець всупереч безжальним діям радянської влади.

Беручи участь у Клубі та в той же час співпрацюючи з художницею Аллою Горською і режисером Лесем Танюком, Василь Симоненко вирішує розпочати пошуки масових поховань жертв, котрі постраждали від сталінського режиму. Чимало часу молодий поет витратив на те, щоб знайти можливих свідків, об’їздити околиці Києва.

Під час інтенсивних пошуків найбільше враження на поета справила гра двох хлопчаків, що, замість м’яча, лупцювали людський череп з діркою в потилиці. «Забава» відбувалась на галявині неподалік Биківнянського лісу, що наштовхнуло Василя Симоненка на думку про можливе поховання жертв саме біля Биківні. Не помилившись у власних здогадах, Симоненко надіслав Меморандум до Київської міської ради, маючи на меті оприлюднити виявлені ним результати. Поет був переконаним у тому, що їх слід перетворити на місця вшанування пам’яті жертвам, знищених руйнівними діями ненажерливої радянської влади.

Спроби Василя Симоненка донести правду до інших були сприйняті як зухвалість

людини, яка не відала нічого про справжній масштаб біди, що на неї чатувала. І справді вже влітку 1962 р. Василя жорстоко побили через випадкову суперечку, котра спалахнула в нього із буфетницею ресторану. Уся справа була в тому, що продавчиня відмовилася продати Симоненкові звичайні цигарки. Міліціонери, звичайно, не втратили можливості «одверто поспілкуватися з молодим поетом». 

Упізнавши в ньому людину, що своїми діями сколихнула брехню, потягли його до вокзальної кімнати, яку Василеві ледь вдалося покинути. Лупцювали за те, ким він був, вибивали правду з тієї людини, що могла розповісти її без подібних катувань. 

Нескладно здогадатися, що після такої “палкої зустрічі” життя Симоненка пішло шкереберть.

Адже плідній праці поета заважав біль, що постійно судомив тіло.  Нестерпний та гострий. Василь скаржився на страшенний біль нирок та попереку. Згодом лікарі повідомили дружині про діагноз поета ー рак нирок, що став вироком для людини, котра заслуговувала побачити ще стільки чудових миттєвостей життя. Побої міліціонерів лише пришвидшили смерть Симоненка, який понад усе волів жити. Бо як писав поет: “І жити спішити треба!” 

Друзі Василя згадували, що напередодні власної смерті, він з таким дивним бажанням прагнув відчувати життя, хотів перевернути світ, аби лише залишитись, аби мати серце, що відчуває. Певно, так чинять люди, що вже знають про прихід власної смерті. 

14 грудня 1963 р. у черкаській лікарні його не стало.

Опісля до рук друзів поета потрапили його листи, поезії, усе те, що становило творчий доробок письменника. Відкриття “подібних скарбів” повинне було б спровокувати їхню публікацію. Але ні. Про Василя Симоненка мовчатимуть ще добрих 15 років.

Лише 1965 р. поета номінували на Шевченківську премію. Однак навіть цього не довелося отримати Симоненкові посмертно. Її перехопив “орденоносець” Микола Бажан. Василеві ж її присудили тільки через 30 р., коли Україна вже почувалася вільною.

Василеві Симоненку довелося зіграти роль ненависної для радянської влади людини, що прагнула викрити правду без перебільшень чи радше приховування її масштабів. Він вдало володів інструментами розпізнання брехні, що перетворилася на гасло тогочасної влади. Саме

“йому судилось на одному з критичних поворотів історії бути обранцем, устами якого промовляє доля нації”.

Таким обранцем він справді був. Адже виконав свою місію так, як личило це зробити людині, котра щиро вболівала за долю свого українського народу.