Армія і Українська Центральна Рада. Куди подівся мільйон вояків?

Лютий 1917 р. — самодержавство Романових зазнало краху. Центральна влада похитнулася, Тимчасовий уряд ще не встиг узяти всі сфери життя під контроль, а багатонаціональна армія загрузла в боях Першої світової війни.

На хвилях революційної ейфорії українські національні сили згуртувались і 4 березня створили широкопредставницьку громадську структуру — Українську Центральну Раду. Її декларована політична мета змінювалася протягом подальших місяців від автономії у складі імперії до повної незалежності. Однак вимоги, особливо в такий буремний час, потрібно було захищати зброєю. 

З чого почалося формування власне українського війська? 

Революційні віяння суттєво вплинули також на російську армію. На той час у ній служило, за різними даними, від 3 до 4 мільйонів українців, але не варто забувати, що йдеться про виснажених вояків, розпорошених по величезній території. Більшість з них не мала мотивації продовжувати воювати й просто прагнула повернутися додому.

9 березня в Києві з ініціативи офіцера окружного суду поручика Миколи Міхновського відбулося віче місцевого гарнізону. Воно ухвалило рішення вважати себе Українською військовою радою. На середину березня там же утворився Український військовий клуб імені Гетьмана Полуботка — ідеологічний і політичний центр формування національної армії.

Членів клубу в історіографії ми знаємо під найменуванням «полуботківці». Вони сприяли популяризації організацій, військових рад, комітетів і товариств серед вояків-українців при фронтах. В імперській армії, особливо в тилових гарнізонах, українські солдати почали проводити демонстрації та з’їзди. 

Неповні два місяці йшло підготування до утворення перших власне українських військових частин. 18 квітня на Сирецькому полі в Києві близько 3 тис. вояків оголосили себе 1-м Українським козачим полком імені гетьмана Богдана Хмельницького («богданівці»).

Росіяни не стали ігнорувати подібні ініціативи. Вони звинуватили організаторів полку в бажанні відсидітись у тилу, поки на східному фронті йшли справжні бої. Хитка революційна ситуація посприяла завершенню конфлікту компромісом — українцям дозволено на добровільних засадах сформувати частину з 500 осіб.

Запущені процеси вже було неможливо зупинити, тому згадана вище конфронтація невдовзі стала неактуальною. 

Патріотичний рух українців у лавах російської армії набирав оберти. Однак він мав суттєву ваду — дезорганізованість. Щоб її усунути, в Києві 5–8 травня провели І Всеукраїнський військовий з’їзд.

Понад 700 делегатів представляли на ньому до 1 мільйона військових. На ньому всі висловилися за націоналізацію армії за територіальним принципом, запровадження української мови у військах і багато інших не менш важливих питань. До практичної реалізації означених вимог мав узятися утворений при Центральній Раді Український генеральний військовий комітет на чолі з С. Петлюрою. Так остаточно завершилося оформлення напрямку на розвиток українського війська при Центральній Раді.

Ми поступово підбираємося до одного з найпоширеніших міфів про армію УЦР. Його суть досить проста: новоутворена українська влада мала мільйонну армію, але розпустила її. 

Як уже зазначалося, 3–4 млн вояків-українців — це  загальна кількість українських військовиків у масштабах усієї імперської армії. 

Описані вище воєнізовані структури фізично не були спроможні реорганізувати, передислокувати, українізувати, консолідувати навіть 1 млн солдат, представлених на І Всеукраїнському військовому з’їзді. На те вони не мали ні засобів, ні ресурсів.

Процес українізації війська відбувався не тільки на території сучасної України, а й поза її межами, в тих частинах, що декларували своє бажання приєднатися до УЦР. Історик Віктор Голубко підрахував, що залучити на свій бік проукраїнським силам удалося близько 400 тисяч осіб. З них на підконтрольній УЦР території восени 1917 р. знаходилося 240 тисяч.

Добре, не мільйон, а його чверть. Це ж теж досить потужна сила? 

Так, але події 1917–1918 рр. в Україні прямо залежали від двох важливих факторів — Першої світової війни і ситуації в самій росії. Усім було очевидно, що війну програно, а військо розвалюється. Тимчасовий уряд зіткнувся з більшовиками, які також мали свої плани на Україну. Червоні, попри ту саму стихійність, здобули суттєву перевагу над своїми опонентами в пропаганді. Вони повсякчас підлаштовували її під сподівання мас, перетягуючи на свій бік усе більше людей.

Значну частину українізованих військ (16 дивізій), яких уряд УНР вчасно не зняв з фронту, роззброєні більшовики. Також під впливом більшовицької агітації українізовані частини регулярної російської армії або саморозпускалися, або приєднувалися до червоних.

Узимку 1917–1918 рр. відбувалася масова демобілізація. Усі описані явища тільки поглиблювали проблему української армії. Секретар військових справ Микола Порш на кінець грудня 1917 р. доповідав: «Армія з кожним днем розвалюється. Військові частини зменшуються, як більшовицькі, так і українські».

Паралельно в самій Центральній Раді на той час домінувало бачення В. Винниченка формування збройних сил на міліційній основі. Сьогодні багато хто не схвалює його ідей, і на те є свої об’єктивні причини. Опора на українізовані частини старої імперської армії ставала неможливою, і виникала потреба у створенні нової армії. Замість того щоб підійти до цього питання професійно, Мала рада 3 січня 1918 р. прийняла закон «Про народну армію», де зазначалися її міліційні принципи. Це відбулося фактично за місяць до наступу М. Муравйова на Київ. Українські війська відступили, невдовзі повернувшись уже не як самостійна сила, а разом з німецькими та австро-угорськими солдатами. 

Отже, УЦР спочатку мала великий потенціал у формуванні українського війська чисельністю якщо не мільйони, то сотні тисяч. Проте чимало факторів, які були описані сьогодні в дописі, завадили довести справу до кінця. Неправильні політичні рішення, провали в пропаганді, утрата бойового духу в більшості вояків не дозволили УЦР відразу створити міцну армію, яка могла б незалежно від інших діяти на благо українського народу.