«Якщо спалахне світова війна, то першою повстане Україна». Як Голодомор 1932–1933 років вплинув на Другу світову війну

Форсована індустріалізація дозволила забезпечити Червону армію технікою та озброєнням, механізувати та моторизувати її.

Армія могла вести ефективні наступальні дії, але все ж таки неприємним відкриттям для радянської влади стало усвідомлення того, що боєздатність Червоної армії неможлива без підтримки населення, особливо селян — найбільшої соціальної верстви. Примусова колективізація сільського господарства і Голодомор 1932–1933 років залишили глибокий слід у їхній свідомості, що зумовило нелояльність в антирадянські настрої, які нерідко були пов’язані саме з очікуванням на війну. Усвідомивши, що самостійно звільнитися від комуністичної «опіки» неможливо, українські селяни надіялися, що майбутня війна й поразка в ній радянського союзу врятують їх від комуністичної диктатури.

Як слушно зазначає Тімоті Снайдер, упродовж 1930-х років радянський союз був єдиною державою в Європі, що здійснювала політику масового вбивства. Напередодні Другої світової війни, за перші шість з половиною років після приходу Гітлера до влади, нацистський режим знищив більш ніж 10 тисяч осіб. Натомість сталінський на той час уже заморив голодом мільйони і майже мільйон розстріляв. Отже, не дивно, що селяни вбачали в Польщі, Німеччині, а можливо, і Японії рятівників від комуністичної репресивної машини.  

Наприкінці 1938 року сталін прямо заявив, що друга імперіалістична війна фактично вже розпочалася. В умовах очікування на війну пересічні громадяни нерідко обговорювали питання міцності радянського тилу.

Спогади громадян про радянську владу:

«Як тільки спалахне війна, то станеться цікаве діло. Усі добре вивчили радянську владу й за неї не підуть», — зауважив Олександр Колодочка, майстер цвяхового заводу з Черкас. Поширені були й думки про те, що селянство в разі війни виявить нелояльність до влади. «У майбутньому не все селянство піде воювати, позаяк є чимало незадоволених радянською владою», — зазначив робітник київського заводу Дзюба. Це пояснювали наслідками колективізації та голоду в Україні. Наприклад, викладачка робітфаку інституту сільського господарства Грецька розповідала, що коли вони гостювали у своєму рідному селі, то переконалися, що селян налаштовані дуже опозиційно до влади, мовляв «вони не скоро забудуть 1932 рік, коли стільки людей померло з голоду». Мешканець села Гуменці Кам’янець-Подільського району під час бесіди прямо заявив: «Якби спитати всіх червоноармійців, що тут розміщені, то виявилося б, що більша половина в разі війни готова розбігтися, а потім почати воювати проти радянської влади. По селах залишився б тільки спомин про колгоспи».

Чимало людей чекали на можливість помститися. Найрадикальніше налаштована частина суспільства, невдоволена радянською владою, нетерпляче очікувала на війну, сподіваючись, що вона змінить наявний лад. З огляду на це характерні були думки колишнього куркуля Макара Ларченка з села Корчового Любецького району на Чернігівщині, який наголосив: «Ось скоро буде війна, і тоді радянська влада полетить у трубу, встановиться нова влада, і життя піде значно ліпше, ніж тепер». Чимало людей, що постраждали від більшовиків, чекали на можливість помститися. «Якби почалася війна, — говорили між собою мешканці села Міцівці Проскурівського району на Поділлі Л. Валичура й М. Соколовський, — то ми б перші виступили проти радянської влади й почали видавати полякам усіх комуністів». Житель Кролевецького району Ф. Грищенко, якого спецслужби характеризували як куркуля, висловився так:

«Кажуть, що фашисти знущаються над народом. А як на мене, то більшого знущання, як знущаються комуністи, немає. Добре було б, якби почалася війна: ми б показали комуністам, як народом правлять».

Подібні настрої були поширені також серед родичів репресованих, які сподівалися, що в разі війни будуть звільнені їхні близькі і настане час відплати. «Мого чоловіка забрали, проте нічого: невдовзі буде війна. Повернуться наші, і тоді ми покажемо активістам», — говорила Є. Бондар із села Кривчик Дунаєвецького району на Поділлі. «Скоріше б війна! Я буду рубати активістів за свого чоловіка», — грозилася дружина репресованого Кваска з Жовтневого Коропського району Чернігівської області. Ще одна дружина репресованого, О. Хвостикова з міста Любеч, обіцяла в разі війни видавати полякам активістів, які заслали її чоловіка. Схожі були й настрої серед дітей репресованих. «Я радянській владі так наслужу, як вони з моїм батьком обійшлися», — заявив син колишнього царського урядника з Києва Ткаченко. Спецслужби фіксували негативну налаштованість до комуністичної влади й у середовищі національних меншин. Характерну заяву зробив поляк Адамський з Кам’янець-Подільської області: «Царство більшовиків має закінчитися. Радянську владу ніхто не буде захищати. Мій син хоча і служить у Червоній армії, проте в поляків стріляти не буде й захищати ненависну йому владу не збирається».

Серед населення були й прихильники Німеччини. Проте це була необхідність передусім заради звільнення від більшовиків.

«Хоча б скоріше Гітлер забрав Україну. Тоді б мали чоботи й одяг, а то в Радянському Союзі дожились до того, що ходимо голі та босі», — нарікав житель Бахмацького району Чернігівської області. Частка населення розглядала Німеччину як державу, що зможе повернути награбоване селянам: «прийдуть німці — ми їм маємо допомогти, і вони нам повернуть усе, що було відібране радянською владою».

Працівниця поліклініки Бойко говорила: «Якщо тільки спалахне світова війна, то повстання багатьох національностей в срср неминуче. У першу чергу це, безперечно, буде Україна. Зі зброєю в руках народ заговорить інакше. Українці вимагатимуть відповіді, де подівся їхній хліб, крупа, масло, цукор і багато інших продуктів. Вони роблять велику помилку, що позбавляють населення родючої й багатої України найнеобхіднішого — хліба та цукру. Кажуть, зараз особливими темпами вантажать і вивозять з України зерно й цукор. Хочуть про всяк випадок зосередити припаси в росії».