12 страв і коляда за колючим дротом. Як дисиденти святкували Різдво в таборах?

Різдво — заборонене свято
В СРСР всіляко забороняли в межах державної політики войовничого атеїзму, спрямованої на викорінення релігії та знищення тих традицій, що заважали формуванню «правильної комуністичної людини». Совєти були переконані: «людина, яка пам’ятає своє коріння, — некерована».

Тож з приходом совєтів до влади із 1920-х років релігійні свята навмисне перетворювали на робочі дні. Тодішня влада навмисне упровадила «комсомольське різдво» з антирелігійними демонстраціями, а пізніше — радянський Новий рік із Дідом Морозом (замість Святого Миколая) та червоною зіркою на ялинці.

Те, що сьогодні ми вільно одягаємо традиційний стрій, співаємо прадавні колядки та відкрито повертаємося до своїх витоків — це справжнє історичне диво. 

Це стало можливим завдяки тисячам українських родин, які в умовах тотального страху:

• підпільно плекали святкові традиції;
• передавали тексти колядок дітям та онукам;
• берегли вишиті сорочки як символ приналежності до свого роду.

Сьогодні ми повертаємо собі своє.

Святкували Різдво і у засланнях, і в ГУЛАГу

Ще у 1950-х роках київський Клуб творчої молоді відродив традицію колядування та щедрування, що викликало справжнє захоплення серед містян. Студентські вертепи переросли у відкритий виклик системі.

Навіть опинившись у засланнях, українська інтелігенція продовжувала святкувати. Тоді це було не лише релігійним волевиявленням, а насамперед ідеологічним. 

Коляда в неволі свідчила: ми пам’ятаємо своє коріння, зберігаємо свою ідентичність і продовжуємо боротьбу попри будь-які заборони.

«Якщо говорити про наших шістдесятників, то таких істинно віруючих від народження було дуже мало… Дотримання церковних традицій більше характеризувало західну частину України — Львів, Львівську область. А київські або харківські шістдесятники зростали в родинах, де вже не практикувалося християнство. У будинках могли тримати ікони, могли бути якісь спомини про традиції, навіть могли їх дотримуватися, але християнство не практикувалося як віра».

Святкувати Різдво в таборі було нелегко — заважало безгрошівʼя, заборона совком релігії, злі охоронці.

Офіційно всі свята в ув’язненні «відзначалися» посиленням конвою і загостренням режиму. Але шістдесятники не здавались і знаходили вихід із ситуацій. Наприклад, спочатку вони дарували одне одному радянські листівки, згодом почали виготовляти свої. Так, художник Опанас Заливаха створив серію оригінальних листівок, які потім дарував друзям.

До різдвяного столу шістдесятники починали готуватися ще з літа

Якщо комусь діставалася посилка (а їх дозволяли отримувати лише з другої половини строку — раз на рік по 5 кілограмів з обмеженим асортиментом), то засуджені замовляли в родичів 30-50 г маку, стільки ж горіхів, сушениці, грибів. Це все зберігали до свят. 

Надія Світлична згадувала, що навіть якщо хтось хворів, то запас продуктів на Різдво чіпати було заборонено.

«Дванадцять страв, кутя, узвар, прикрасити камеру, заспівати колядку, спробувати зробити свічечку — все, що було традиційним для українського Різдва, намагалися відтворити в камері… Краще це вдавалося жінкам».

Кутю готували з перловки, яка входила в стандартний табірний пайок. Напередодні Різдва цю крупу переставали давати засудженим, але вони виловлювали її з каші й ховали в снігу біля барака, використовуючи таким чином природний холодильник. 

Мед і мак передавали родини. Жінки збирали сухарі в їдальні й робили з них коржі. Їх замочували в гарячій воді, в якій заздалегідь розчиняли цукерки «Рачки». Якщо пощастить, то такий собі тортик можна було помазати навіть джемом. 

Для узвару брали сушку, яку також надсилали родичі й друзі. 

Так потроху українці збирали потрібну кількість страв, а якщо чогось вистачало, то окремо рахували хліб і сіль, узвар та чай.

«Табірні страви ми за традицією лишали душам померлих і кликали їх до свого столу нарівні з живими… Часом тяжко було їх навіть розрізнити: загибла Алла Горська була так само в іншому світі, як і наші живі діти та батьки. Неначе в Галичевій пісні: “Я за мертвими давно не плачу — Я ж не знаю, хто живий, хто мертвий”».

З першою зіркою шістдесятники сідали за стіл

«Дошки табірного столу були прикрашені вишитими серветками, а над столом висіла вишивана в бараці Орисею Сеник різдвяна декоративна закладка. Також до свята вишивали маленькі іконки, ескізи для яких розробляла львівська художниця Стефанія Шабатура. На столі могла ще бути гілочка сосни, прикрашена вишиваними свічками. Вони були різного кольору й перед відбоєм заарештовані могли обрати ту, що припала до смаку та забрати з собою. Справжні свічки теж хотілося запалити. Так, парафін зішкрібали з головок сиру (які надсилали рідні) й протягували крізь нього гніт…»

Про співи колядок філологиня Пилипчук каже: «Ув′язнені жінки співали так, щоби чоловіки в сусідній зоні (що була через паркан від жіночої) могли почути, як жінки виконують колядки. Щоби хоч якийсь зв’язок відновити. Пізніше при нагоді Світлична запитала Василя Стуса: “Чи чули ви, як ми співали колядки?”. І Стус відповідав: “Та ну, чули, що щось там пищало…”».

Радянська влада робила наш фольклор таким сміховинним і штучним, що відгуки цього ми можемо бачити в речах, які нині називають «шароварщиною». 

Наостанок, Світлична додавала про Різдво в таборах

«Можливо, я створила тут надто ідилічну картину [у своїй розповіді]. Може, вона не була такою насправді, адже були там ще й інші дійові особи: озброєний конвой на вишці, наглядачі, які в усьому вбачали порушення режиму, і стукачі, які крутилися тут-таки, поміж нами. Але те все відсіялось із памʼяти, як полова — лишилося те, що становило нашу суть: спільний настрій, спільна радість і спільні біди — все на отому вишиваному чотирикутнику, як на долоні».

Ось тільки Різдво 1975 року було іншим. Жінка згадувала: «… з нашого столу майже всіх порозвозили по карцерах і табірних тюрмах. 10 грудня 1974 року ми оголосили страйк. У той Різдвяний вечір я була сама в холодній порожній камері Яваського карцеру. Замість столу в тій камері прибито вузеньку дошку, замість стільця — вкопано стовпчики. У куті велика „параша”, на стіні припнуті на замок нари, які відчиняли, тобто опускали дошки, тільки на ніч».

Отже, своєю стійкою позицією та патріотизмом шістдесятники зберігали справжній дух Різдва. Навіть будучи за брамою контролю, українці почували себе вільними, тому вільно й святкували Різдво.

Матеріал створено у співпраці з Рухом опору Сил спеціальних операцій ЗСУ.