Як пластуни боролись за незалежність України у ХХ столітті

Пласт — не просто скаутський рух, а середовище, що зростило тисячі молодих українців із чіткою громадянською позицією. Упродовж ХХ століття пластуни брали активну участь у боротьбі за незалежність України — на фронтах, у підпіллі та концтаборах. Історії цих людей — про силу духу, вірність своїй Присязі.

1910-ті: Витоки боротьби

Іван Чмола — один із фундаторів Пласту, бачив у вихованні свідомої молоді запоруку сильної держави. У 1911–1912 роках Іван активно створює скаутські гуртки у Львові та Перемишлі, саме його підхід став основою практичного пластування.

Під час Першої світової війни Чмола потрапляє у російський полон, після якого, у 1917–1918 роках, долучається до творення війська УНР і відіграє важливу роль в організації Корпусу Січових Стрільців — регулярної військової частини, сформованої з українців, які прагнули незалежності.

1918: Листопадовий чин у Львові 

Коли стало очевидно, що Австро-Угорська імперія розпадається, українські офіцери вирішили взяти під контроль Львів та проголосити створення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Їхній загін складався лише з близько 60 старшин і 1400 вояків, тож підтримка місцевої молоді була вирішальною.

Один з прикладів – «Стрийська Пластова сотня», яке організували місцеві пластуни. Її очолив Дам’ян Пеленський. З 15-річного віку хлопець організовував пластові зібрання та перекладав польські скаутські посібники українською. Товариство під його проводом виконувало розвідувальні, логістичні та навіть бойові завдання — так скаутський рух став частиною національного чину.

1923: Повстання у Лукʼянівській вʼязниці

У лютому 1923 року в Лук’янівській в’язниці Києва відбулося повстання українських повстанських отаманів, зокрема з Холодного Яру, які були засуджені до розстрілу радянською владою. 

Серед них і пластун Микола Опока – співзасновник Українського центрального повстанського комітету (УЦПК) у Києві. Тоді повстанці захопили 14 рушниць із набоями та іншу зброю. Бій тривав майже чотири години. Усі повстанці загинули. Цей акт опору став символом незламності українського визвольного руху в умовах радянського терору. Навіть у в’язниці, засуджені до смерті, вони не втратили гідності та боролися до останнього подиху. 

1930-ті: Таємний Пласт і підпілля

У 1930-х роках, коли польська влада заборонила Пласт, організація перейшла в підпілля. Пластуни продовжували працювати з молоддю, водночас долучаючись до ОУН. За словами історика Юрія Юзича, усі, крім одного, крайові провідники ОУН у 1930-х роках були пластунами. Серед них — Степан Бандера, Микола Лебедь, Лев Ребет, Роман Шухевич.

Останній належав до пластового куреня ч. 1 ім. П. Сагайдачного та 7 куреня ім. князя Льва. Здобув ступінь пластуна розвідчика. Завдяки особистим рисам характеру та пластовому вихованню, яке закладає основи лідерства, командної роботи та відповідальності, Шухевич сформувався як харизматичний і рішучий провідник. У 1930-х роках він став членом ОУН, а згодом очолив Українську Повстанську Армію. У його біографії — боротьба проти обох тоталітарних режимів: нацистського та радянського. Шухевич був не лише військовим провідником, а й стратегом українського визвольного руху, що поєднував збройну боротьбу з ідеологічною.

1939: Пластуни в Карпатській Україні 

Понад 100 пластунів-добровольців вирушили боронити столицю Карпатської України Хуст від угорської навали. Багато з них — школярі та студенти учительської семінарії. 14 загинули в бою на Красному Полі, засвідчивши свою вірність Україні найвищою ціною​.

Іван Кость, пластун із Берегівської та Хустської гімназій, мав ступінь старшого пластуна скоба та псевдо «Самітний Рись». Під час боїв за Карпатську Україну він першим загинув в обороні своєї держави. Його вчинок став символом самопожертви та патріотизму молодого покоління українців.  

1940-і: Пластуни в лавах УПА та підпіллі 

Відомі діячі українського визвольного руху були пластунами. Вони займали ключові посади в ОУН і УПА, організовували спротив проти німців і совєтів, а також вели ідеологічну боротьбу за самостійну Україну​. Пласт заклав основи їхньої витривалості, навичок виживання, лідерства та цінностей.​ 

Під час Другої світової війни саме вони, виховані на засадах вірності Богові й Україні, стали на чолі активних борців проти поневолювачів. З дев’яти генералів Української Повстанської Армії шестеро були вихованцями Пласту.

Багатьох пластунів за їхню проукраїнську діяльність переслідували органи НКВД, відправляли в табори чи розстрілювали. Історики досі досліджують долі загиблих у боротьбі пластунів. Їх реєстр нараховує понад 700 осіб. 

Частина пластунів змушена була емігрувати та вже за кордоном продовжила працювати задля майбутнього України​.

Діаспора: Пласт як центр національного життя 

​Після Другої світової війни Пласт став центром національного життя української діаспори в США, Канаді, Німеччині, Австралії, Аргентині, Великій Британії та інших країнах. Тут зростали нові покоління українців, які зберігали мову, культуру та ідентичність.​

Одним із найважливіших осередків такого виховання стала «Лісова Школа» (ЛШ) — міжкрайовий вишкільний табір, створений у 1963 році на зразок інструкторських таборів Івана Чмоли. Її засновниками були Василь Палієнко та Петро Содоль — сини офіцерів Армії УНР.​

Петро Содоль, майор Армії США з 20-річним стажем служби та учасник війни у В’єтнамі, переніс свій досвід та знання на «Лісову Школу» — зразковий табір для плекання пластових провідників. Тематикою «Лісової Школи» щороку є боротьба УПА, дослідженню якої Петро Содоль присвятив багато років свого життя.

Василь Палієнко, син офіцера Армії УНР, разом із Содолем організував «Лісову Школу» як місце, де пластуни можуть отримати вишкіл, заснований на традиціях українського визвольного руху. «Школа» стала символом відновлення традицій Пласту та виховання молоді в дусі патріотизму.

«Лісова Школа» продовжує свою діяльність і сьогодні, зберігаючи традиції довоєнного Пласту та Пласту в діаспорі.

1989: Відродження Пласту 

У 1989 році, за підтримки греко-католицької Церкви та української діаспори, Пласт починає відроджуватися в Україні. 1990 року відбувся перший офіційний табір неподалік села Нижня Рожанка на Львівщині. Організаторами були Богдан Генега (комендант) та Богдан Гасюк (бунчужний). У таборі взяло участь близько 50 осіб, включаючи пластунів з Канади та Німеччини.

Він знаменував відродження Пласту в Україні та став початком нового етапу в історії організації.

113 років Пласт виховує тих, хто щоденно тримає свою Присягу та залишається вірним Україні.

Сьогодні сотні пластунів захищають нашу країну заради її вільного майбутнього. Ще тисячі – продовжують щоденно, кожен на своєму місці, робити корисні справи для суспільства та України.

Консультувала Ольга Свідзинська.