Як корупція знищила УНР

За часів Центральної Ради корупція залишалася на мінімальному рівні

Це було зумовлено не стільки моральними якостями урядовців, скільки катастрофічною нестачею фінансів. Держава перебувала в стані постійного дефіциту ресурсів, і навіть скромні надходження до бюджету були настільки незначними, що часто не вистачало на елементарні потреби. У більшості випадків виділені кошти ледь покривали поточні витрати. 

Масова корупція стала характерною рисою Директорії, посилюючи розпад і без того слабких інститутів влади. До того ж достатньо грошей накопичилось  на іноземних рахунках. Їх було складніше контролювати, тож почалися скандали. Чиновники стали активно використовувати можливості для особистого збагачення: виводили державні кошти за кордон, маніпулювали курсами валют, здійснювали перекази на фіктивні рахунки.

Не обійшлося без корупції на найвищому рівні

Історик Павло Гай-Нижник наводить цікавий випадок із Володимиром Винниченком.

За його словами, очільник Директорії отримав 20 млн гривень, за які купив віллу на півдні Франції. Тоді карбованці й гривні можна було обміняти в європейських банках, тож із ліквідністю проблем не було. І всі ці 20 мільйонів виплатили напряму з державної скарбниці, щоб він не заважав Петлюрі керувати державою. Потім вимагати кошти від Директорії почала ще одна «світла голова» — колишній очільник департаменту в міністерстві залізниць Макаренко. Тож як мінімум два члени Директорії не гребували потурбуватись про своє безбідне життя на фоні революційної розрухи.

Звідки з’являлись гроші й куди вони зникали?

Українська Держава видала позики Німеччині й Австро-Угорщині по 200 мільйонів гривень кожній. Там їх перевели в цінні папери, які давали відсотки. Виділенням коштів на закордонні представництва займалась окрема організація. Вона називалась Фінансова агентура. Очолював її довірений Петлюри — Григорій Супрун. Агентура автономно розпоряджалася грошима для посольств, гуманітарних місій і закупівлі військового майна. Це розвʼязувало руки для зловживань.

Великий скандал стався з транспортуванням надрукованих купюр із Німеччини в Україну. Ще в період Гетьманату уряд замовив певну суму коштів. Тепер їх потрібно було переправити через українсько-польський фронт. Вибір впав на використання літаків. Фінансова агентура винайняла 5 німецьких літаків. При цьому офіційно зазначила найвищу з можливих сум, а сама скористалась не такою дорогою пропозицією. Кошти осіли в кишенях. Так само в Німеччини «закупали» радіостанції та білизну для українського війська. З трьох радіостанцій до армії не потрапила жодна, замість якісного німецького спорядження отримали подерте лахміття.

Махінації не залишились непоміченими

Спочатку їх зауважили самі німці. Згодом Петлюра відправив ревізійну комісію, яка мала перевірити доцільність використання коштів. На чолі комісії був сам премʼєр-міністр УНР.  Коли ця комісія приїхала розслідувати справу, то Супрун вимагав доказів, що та дійсно представляє український уряд. До того ж він розгорнув пропагандистську кампанію проти уряду України в німецькій пресі. Хоча він відкидав усі звинувачення в корупції, але не показував звітів і не пускав до скарбниці. Справу передали до німецького суду. Процес почав тонути в бюрократії. Уряд УНР спочатку доводив свою субʼєктність, замість того, щоби повертати державні кошти. Коли уряд змінився, то Супрун пішов на компроміс. Він допустив наглядачів до архівів, але частина документації кудись зникла. Скандал замʼяли, щоби він не кидав тінь на молоду державу. От тільки чиновників турбувало значно менше, що таке рішення лише надасть карт-бланш на махінації.

Дві реальності українських дипломатів

Усе це відбувалось у час Паризької мирної конференції, коли Україна боролася за шанс бути визнаною на світовій політичній арені. Водночас українські дипломати сиділи без зарплат і фінансування. Формально на їхні рахунки переказувались кошти, але фактично ніхто їх не отримував. Це позначилось на ефективності роботи. Дипломатичні місії припиняли діяльність або ж фінансували самі себе. Це точно не давало жодного позитивного результату. Але так було не з усіма. Найбільш меткі винайшли спосіб знайти кошти й витратити їх на себе.

Посол УНР у Німеччині Микола Порш не цурався купити своїй коханці будинок у Карлсбаді. Його навіть почала критикувала німецька преса. Саме в цей період українське військо перебувало в тяжкому становищі нестачі медикаментів, зброї та боєприпасів. Замість того, щоби полегшити долю солдатів на полях битв і здійснити визволення військовополонених, Порш турбувався про власний гаманець. Схожа ситуація була з послом в Італії — Олександром Севрюком. Той мав визволити бранців із таборів військовополонених. Оскільки це мало зайняти деякий час, то спочатку варто було покращити умови утримання. Севрюк жив на широку ногу й грав у казино, що шокувало західних дипломатів.

Вони разом з італійською пресою забили на сполох, що український посол шикує, поки усією Європою шириться післявоєнна розруха. Севрюк жодного разу навіть не навідався до табору військовополонених.

Наслідки такої поведінки були трагічними

Не лише для дипломатичного іміджу УНР, але й для всього національно-визвольного руху. У той час, як інші молоді нації Європи змогли використати моменти слабкості великих держав для власного зміцнення, Україна стала жертвою внутрішньої розрухи, що глибоко коріниться в корупції та відсутності стратегічного бачення у владних колах. Багато хто з цих діячів міг виправдовувати свої дії нібито необхідністю особистого виживання, але їхня жадібність і байдужість у підсумку привели до дискредитації української справи на міжнародній арені. На тлі цього розчарування залишилася розгублена українська армія, яка потребувала елементарного — зброї, боєприпасів, продовольства, медичної допомоги.