Як більшовики окупували Київ 105 років тому? Спогади про терор, який планували повторити сьогодні

Один зі свідків тих подій, більшовик С. Мойсеєв, засвіжа розповідав: 

«У саду палацу [Маріїнського, там був розташований штаб окупантів], — що був названий “штабом Духоніна” [евфемізм, що означав місце розстрілу], розстрілювалося дуже багато людей без усяких підстав. Розстріли були представлені на розсуд самих червоногвардійців; розстрілювалися і солдати, які вийшли з госпіталю і не мали посвідчень… Усі трупи були роздягнуті і все зняте з них тут же розподілялося між розстрільниками на очах у натовпу. Коли ж на місце розстрілів приїхав Муравйов і побачив, що його оточує натовп озвірілих червоногвардійців з награбованим майном, він нічого не казав про те, щоб не грабували, а навпаки закликав їх до подальших розстрілів, говорячи, що передусім і головне тепер бути нещадними».

Розповідаючи про терор, народний секретар М.. Скрипник згадував: 

«Особливо розстрілювали всіх тих, у кого знаходили посвідчення, написані українською мовою, так що складалося враження у населення, що ремньовці (за прізвищем командира одного із загонів Муравйова) борються взагалі з українцями».

Професор Н.Могилянський зазначав:

«Почалася в самому прямому сенсі огидна бійня, побиття без усякого розбору, суду чи слідства російського офіцерства. […] З готелів і приватних квартир потягли нещасних офіцерів буквально на забій у “штаб Духоніна” — улюблене місце страти, де загинули сотні офіцерів Російської армії. Страчували де попало: на майданчику перед Палацом і по дорозі на Олександрівському узвозі, а то й просто де і як завгодно. […] Крім офіцерів, страчували кожного, хто наївно показував червоний квиток – посвідчення приналежності до українського громадянства».

Згадує про «штаб Духоніна» у своїх свідченнях I секретар армійського комітету І-ої революційної армії Л. Цвангер:

«У “штаб Духоніна” відправлялися винні й безневинні як Муравйовим, так і Ремньовим та всіма, хто б того не побажав, це не заборонялося і навіть навпаки вважалося особливим молодецтвом». У свідченнях співробітниці політичного відділу І-ої революційної армії Наталії Лісовської зазначається, що розстріли завжди супроводжувалися й пограбуваннями жертв: «Крім розстрілів, Муравйов скрізь з собою приносив дух грабунку, мародерства, потурав пияцтву. У Києві я не бачила жодного розстріляного одягненого. Відомі випадки розстрілу буржуя через пальто».

Зокрема товариш голови армійського комітету І-ої революційної армії С.. Коптєлов свідчив:

«Муравйовский порядок розстрілу був такий. Ведуть червоногвардійці чотирьох або п’ятьох чоловік (водили різну кількість) на відкрите місце, розстрілюють і тут же знімають [з убитих] чоботи, вивертають кишені. Лежить чоловік 30 розстріляних, і всі роззуті й роздягнені. Розстріли стали переходити в особисті інтереси: вб’є, зніме годинник або на зразок того».

Ще одним прикладом жорстокості окупантів є інші слова С. Коптєлова:

«І ось стали приводити їм затриманих без документів. Муравйов кричав: “Не ведіть мені всю цю наволоч, розстрілюйте їх. До тих пір не помирюся з Києвом, доки не розстріляю 3000 населення”. […] І почався розстріл в Києві».

Інспектор чернігівських в’язниць Д. Країнський у щоденнику так згадував події в Києві:

«Щоденно приносились звістки про розстріл десятків і сотень офіцерів та приватних осіб, про обшуки, пограбування й насильства… […] Виловлювались з приватних квартир військові та буржуї і їх цілими групами розстрілювали та вбивали тут же на очах публіки. На вулицях валялися неприбрані трупи, а анатомічний театр був завалений трупами. Казали, що нараховували одних офіцерських трупів до 5 тисяч».

Ось як журналіст газети «Последние новости» описує ці жахливі дні: 

«Люди вставали зранку з тією ж думкою, з якою вони зустрічали безсонну ніч: з думкою про останній свій день, про неминучу загибель, про невідворотний жах. Я бачив матерів, які слізно прощались зі своїми дітьми, що виходили на вулицю, ніби вони відправлялись на ешафот. Я бачив дружин, що непритомніли, коли їхні чоловіки виходили “діставати хліб”. Я бачив маленьких дітей, що збилися в купу в темному погребі й молили Бога, щоб він врятував їх від лютої смерті. І все це тривало цілі дні та тижні. Без перерви, без перепочинку, без проблиску надії. Будинки перестали бути захистом, а стали пасткою. Смерть чатувала скрізь».

Газета «Киевская мысль» так зображала перебування більшовиків у Києві:

«Важкo жилося і раніше, але так не жилося ніколи. Була нестача продовольства, але не було так, щоб голод стукав і в хату робітника і в маєток заможної особи. Була нестача в грошових знаках, але не було так, щоб всіх, а особливо робітників спіткав грошовий голод. Далеко не зразковим був порядок, але не було так, щоб кримінальні злочинці цілком заволоділи містом і безкарно грабували, кого лише забажали».

Член Центральної Ради М. Ґалаґан так схарактеризував окупацію: 

«Червоний жах навис над Києвом. Тисячами розстрілювали старшин. Удень і вночі арештовували та вели кудись людей, звідки вони вже не вер­та­лись. Хапали на вулицях. Розстрілювали всіх, у кого знаходили посвідку на внесок на Український Національний Фонд. Знущалися з портретів Шевченка і палили українські книжки».

Різанина лютого 1918 року стала першим більшовицьким терором у Києві. Тоді частина більшовиків навіть стрепенулася й почала засуджувати небачені репресії. Проте вже 5 вересня 1918 року червоний терор був визнаний «прямою необхідністю» більшовицької влади. Подальшу історію ми знаємо: продовження терору, голодомори, депортації, розстріли, репресивна психіатрія та інші нелюдські дії радянської влади. З 2014 року росія продовжує свої найгірші практики нищення українців, але ми маємо остаточно зупинити агресорів. Терор на українських землях  —— ніколи знову.