Воєнні спогади польської графині про Другу світову війну на західноукраїнських територіях

Цю книжку, написану 1945 року, впродовж десятиліть європейські видавці відкидали – то як надто антиросійську, то як надто антинімецьку. Сьогодні спогади відомої польської діячки, науковиці, львів’янки Кароліни Лянцкоронської (1898–2002) про події Другої світової війни звучать особливо гостро і суголосно з воєнним досвідом українців у ХХІ столітті. Кароліна Лянцкоронська описала те, що бачила на власні очі й учасницею чого їй довелося стати: прихід перших совітів до Львова 1939 року, допити НКВС, утечу до окупованого німцями Кракова, діяльність у польському русі опору, перебування у станиславівській в’язниці та конфронтацію з начальником станиславівського гестапо Крюґером, вирок смерті, ув’язнення у львівській та берлінських в’язницях, понад два страшні роки в Равенсбрюку. Але передусім ці спогади – про людяність у нелюдських обставинах, про внутрішню силу й гідність і про те, що війна – це не тільки про смерть, а й про шалену любов до життя.

Уночі 22 вересня 1939 року совєтська армія зайняла Львів. Уранці я пішла скупитися. На вулицях невеличкими зграями крутилися солдати Червоної армії, яка вже кілька годин перебувала в місті. «Пролетаріат» і пальцем не ворухнув, щоб її привітати. Самі ж більшовики ніяк не справляли враження радісних і гордих переможців.

Над кафедрою висів велетенський кольоровий портрет Сталіна в профіль. Такі непомірно великі розміри нам були відомі хіба що з Візантії. Портрет, що висів перед нами, свідчив про геть іншу ментальність, повністю відрізану від класичного коріння, з якого колись проросла візантійська культура.

Дні коротшали й тьмяніли, почалися сильні морози, зима видалася особливо суворою. А нас із кожним днем усе дужче пригнічувала найстрашніша в світі річ — неволя. Ми загрузали в ній усе глибше, а гори брудного снігу на вулицях совєтського Львова все вище виростали просто на наших очах. Частішали арешти. 

Не тільки провінція, а й Львів починав краще розуміти, чим «наші гості» пахнуть. За два місяці, що минули з часу мого останнього приїзду, у цьому сенсі багато змінилося. Ніхто вже не говорив про європейськість окупації і порядність окупантів. <…>  Справа зниклих професорів, лихі вісті з вʼязниці на Лонцького і з провінції — тепер Львів уже знав, що один окупант вартий іншого, точніше, не знав, хто гірший.

«Ми ж, коли входимо в місто, завжди маємо готові списки осіб, яких треба заарештувати. Так було завжди. А знаєте, де ще так було?» — тут він дико зареготав. Я розгубилася. Я не знала, до чого він веде, а Крюґер продовжував: «У Львові! Знаєте, про що я? У Львові! — Знову дикий регіт. — Так, так. Університетські професори! Га-га-га, це справа моїх рук, моїх рук!»

А як багато людей, які сьогодні вшановують памʼять померлих, але не знають, де їхні могили. Дружба не закінчується зі смертю друга. Закінченням дружби може бути тільки закінчення цінності, яку він тобі давав. Дружба живе доти, доки в нас живий його внесок або його приклад. І якщо ми зуміємо передати цю цінність іншим, то і з нашою смертю ця дружба не помре, а її дух продовжить жити вже в інших людях.