Вероніка Черняхівська — представниця золотої української молоді 20-их із жахливою долею

25 квітня 1900 року народилася Вероніка Черняхівську

Матір — Людмила Старицька-Черняхівська — була донькою Михайла Старицького, відомого драматурга, письменника й фундатора професійного театру. Родина була освічена й забезпечена, батьки любили малу та ніжно називали її Ронуся, Роня чи просто Ро. Частими в Черняхівських були вечірні зустрічі інтелігенції, на які приходили Микола Лисенко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Михайло Грушевський, Борис Грінченко та Іван Франко. З юних років Вероніка  вчилась грі на фортепіано, вивчала іноземні мови, багато читала, брала участь у театралізованих постановках і музичних вечорах. Підлітком вона писала в щоденнику: 

«Я впевнена, зі мною нічого поганого в житті не станеться…»

У віці 17 років майбутня письменниця познайомилась з офіцером Костем Велігорським, своїм першим коханням. Почуття спалахнули миттєво й це було взаємно, однак освідчився молодик Вероніці лише в листі з фронту. Після цього  про хлопця не було чутно, аж доки 25 серпня 1918 року батько Велігорського  повідомив, що Кость помер. Така звістка стала болісним ударом для Ро, та вона також і зміцнила дівчину й дала їй ресурс писати перші вірші.

Черняхівська закінчила Другу українську гімназію імені Кирило-Мефодіївського братства з золотою медаллю, потім здобула професію інженера-економіста в Київському інституті народного господарства. У 1919 році батько Вероніки працював при Міністерстві охорони здоров’я УНР. Дівчина знайшла місце при канцелярії Директорії, де перекладала українською мовою статті з іноземних газет. Потім вона трудилась у військовому шпиталі, а ще брала участь у громадському житті, особливо — у жіночій організації «Союз українок», створеній на початку серпня 1919 р. у Кам’янець-Подільському.

У 1920 році в альманасі «Гроно»  опублікували перший вірш Вероніки

Він називався «17-й рік». Саме в цьому творі дівчина описала жахіття війни, втрати й душевний біль, який переживала після смерті коханого. Та час ішов, рани потроху гоїлись. Вероніка вийшла заміж за поета-аматора Івана Євлашенка, але, на жаль, шлюб був невдалим. Чоловік вимагав від Роні сімейного затишку й спокою, вона ж палала самореалізацією і хотіла дати щось нове цьому світу, тому через вісім місяців після весілля подружжя вже не було разом. 

Цікаво, що згодом закоханий чоловік захоче примиритись із дружиною, але та не відчуватиме до нього нічого, окрім жалю: «…він закоханий у мене, йому потрібна жінка… Зовсім не я йому потрібна, а просто привітна й здорова особа женського пола…».

Щоби забути про складнощі в особистому житті Вероніка присвячує себе роботі

Вона поглиблено вивчає англійську й багато перекладає. Уже в 1923 році харківське видавництво «Книгоспілка» видало книгу Альфонса Доде «Білі гвоздики», яку українською переклала Черняхівська. А в 1927 році видавництво «Сяйво» опублікувало «Місячну долину» Джека Лондона також у перекладі Вероніки. Пізніше батько дівчини влаштовує її перекладачкою в Народний комісаріат охорони здоров’я. Так поетеса мала змогу виїжджати за кордон, зокрема в Німеччині вона вдруге вийшла заміж за Теодора Геккена. Цей шлюб, як і попередній, був невдалим і короткотривалим. Проте Вероніка знову не дозволяла впадати собі у відчай і всебічно розвивалася — покращувала знання мов, відвідала Швейцарію та Італію.

У 1929 році письменниця повернулася додому. Багато видавництв радо вітали незамінну перекладачку, навіть Державне видавництво України опублікувало два романи її перекладу — «Олівер Твіст» Чарльза Дікенса й «Прорість» Еміля Золя. 

Після розлучення в біографії поетеси можемо бачити суцільну чорну смугу

Сталінський терор почав набирати обертів, інакодумців убивали, контроль став невідʼємною частиною життя мешканців СРСР, почався геноцид українців. Під цю мʼясорубку потрапила й родина Черняхівських, звинувачена в антирадянській діяльності. Батька й матір Вероніки, які були вже у віці, на шість років відіслали до Сталіно (Донецьк), а в їхньої доньки взяли підписку про невиїзд із Харкова. Також перекладачку звинуватили в причетності до справи СВУ, однак відпустили через брак доказів. Додатково її виключили з профспілки, через що Вероніка мала великі проблеми з роботою. Харчувалась лише хлібом і водою — і то не завжди.

Фатальний вибір

Поки в Харківській опері сорок днів тривав показовий вульгарний процес у сфабрикованій справі СВУ, Черняхівській запропонували на вибір: або виїхати до Німеччини й більше ніколи не повертатися до Радянського Союзу, або залишитися в Україні, але без права виїзду за кордон. Поетеса обрала друге й це був фатальний вибір.

Про цей етап життя жінки ми знаємо небагато — лише зі спогадів її подруги Алли Грінченко. Алла повідомляла, що Вероніка багато читала, займалася саморозвитком, працювала в Народному комісаріаті охорони здоров’я, де перекладала документи. Зарплатня була невелика, проте на життя вистачало. А ще Черняхівська втретє вийшла заміж за астронома й математика за прізвищем Ганжа. Однак разом подружжя не жило, чоловік і жінка зустрічалися раз на тиждень.

У січні 1938-го року перекладачку заарештують і звинуватять у шпигунстві на користь Німеччини

На допитах Вероніка відмовлялася від звинувачень, однак це не допомогло їй врятуватися від розстрілу. 

Є припущення, що слідчі неодноразово ґвалтували її для вибивання зізнань і через це приниження розум Черняхівської не витримав. Матір поетеси залишила спогад: «Почувши від мене прізвище моєї доньки, він заявив, що знає її, бо він її слідчий, і, зиркнувши на мене насмішкувато, додав: “Ви, звичайно, знаєте, що вона красуня, але, як на мене, вона дуже негарна”. Слідчий із несподіваною злістю закри­чав: “Крім того, вона зухвала, нахабна, дрянь базарна, наволоч”».

Українку вбили 22 вересня 1938 року в Лук’янівській тюрмі НКВС

Місце поховання Вероніки невідоме. Проте від батьків правду про вбивство приховали й до початку 1939 року більшовики отримували передачі від її рідних, ба навіть писали, що від деяких із них хвора донька відмовляється. Про жахливу долю Вероніки Черняхівської і її родини дізналися лише в 1990 році, коли на запит Музею видатних діячів української культури Лесі Українки, Миколи Лисенка, Панаса Саксаганського й Михайла Старицького була видана довідка КДБ УРСР про її реабілітацію.