Стус проти русифікації: історія листа, що став маніфестом

Про Василя Стуса насправді вже написана незліченна кількість дописів, адже саме він був рушійною силою українського дисидентства і шістдесятництва. Чоловік робив безліч заяв протесту, відкрито висловлював незадоволення радянською владою, критикував політиків у своїх віршах і був активним правозахисником.

Зараз ми згадаємо першу заяву-вибух Стуса ー лист до Андрія Малишка, що згодом став маніфестом. У дійсності Стус формувався не в Києві, не на Вінниччині в рідному селі Рахнівка, ні. Він встановився як особистість у Донецьку, на історико-філологічному факультеті. У тому ж Донецьку він отримав перший урок, пов’язаний з епізодом, про який я хочу Вам розповісти.

Це був грудень 1962 року. У село Горлівка, де Стус викладав в одній зі шкіл, приїхали вчителі за розподілом зі Львова. Василь Семенович на той час не мав достатньо однодумців, тому дуже зрадів цій новині.

Після закінчення уроків педагоги пішли в міську 20-ту їдальню пообідати.

Львівський вчитель Василь Шиманський по прибутті в нову школу потоваришував зі Стусом і згадував: “Василь високий на зріст, я малий. З нас у школі навіть кепкували так дружньо. Казали, Штепсель і Тарапунька”.

Чоловіки стояли в черзі, позаду них гомоніли шахтарі. І ось Шиманський підходить до вікна роздачі і гарною, літературною мовою промовляє: “Мені, будь ласка, на перше борщ, на друге шніцель з картопляним пюре і каву”.

І що він чує за своєю спиною? “Ти што, падло, по-нашому говоріть нє умєєш? Ти почєму говоріш “на перше”? Ти што, нє можеш по-чєловєчєскі сказать: “Дайтє нам на пєрвоє?” А ти говоріш “на пєрше, на другє””. 

Ці слова належали одному з шахтарів. Жінка за роздачею намагалася зупинити дикунство і викрикнула: “Как вам нє стидно! Ето ж учітєля нашей школи!”

На що їй відповіли: “А нам наплєвать, что ето учітєля. Ето бендеровци. Ми іх в 45-м году нє добілі, так сєйчас добйом!”

Василь Стус був шокований, люди, що зайняли чергу позаду шахтарів, теж. А ось останні відчували себе переможцями і підтримали промову свого знайомого. Стус не витримав цих насмішок, тому підійшов до нахаби, високо підняв над собою, тріснув декілька разів і промовив: “Замовкни, негіднику, а то зараз з тебе мокре місце буде!”

Тоді втрутилися люди, конфлікт вдалося вирішити.

Проте він не розв’язався всередині Стуса. Вже дома Василь Семенович написав грандіозний вірш. Очевидно, що це був емоційний вибух, який він більше не хотів переживати.

Ти що казав? Зараза — що казав? 

Як кулі клацали, мов вовчі жовті ікла. 

Ти обіцяв — навіки зав’язав 

Біль-білий день, що й світу вже не видко? 

Ти що казав? Що в зашморг затягнеш 

Мене, моїх дітей, мою дружину, 

Всіх націоналістів з України, 

Фашист червоний, землю забереш 

І на платформи — в болота сибірські, 

Людські кістки — на добриво візьмеш? 

Ти що казав — ти в тишу закуєш 

Оцей кортеж оскаженілих тигрів? 

Я ворог — так. На полум’ї тортур 

Мене огнем осяло зненавиди. 

Я ворог твій. Я ворог. Ворог. Видиш, 

Я — ворог твій — тобі мурую мур 

Імперії. Стараюсь до пропасниці, 

Закручений, як равлик, в ревматизм, 

Точу пісок, вишукую, як трясці, 

Для тебе золота. На твій не комунізм.

Окрім цього, чоловік написав листа Андрієві Малишку. Чому саме йому? Загалом Малишко був таким собі “покровителем” для 24-річного вчителя, класик мав силу і авторитет, підтримував українську мову.

Тексту було багато: цілих дві сторінки зошиту в клітинку.

Розгляньмо основні моменти написаного:

“Донбас — то не така вже і Україна, і Україна — то не така вже й Україна… Донецьк — місто чисто російське (чи майже чисто російське), я взяв призначення на роботу в глибинну Україну — на Кіровоградщину, хоч і відчував, що це — моя безсилість, що це — утеча. А втеча — не вихід. Це ганьба…

Зараз я читаю рідну мову в Горлівці, в російській, звичайно, школі. В Горлівці є кілька (2–3) українських шкіл, яким животіти зовсім недовго. В Донецьку таких немає, здається. Отож, картина дуже сумна. У нас немає майбутнього. Коріння нації — тільки в селі, а “хуторянським” народом ми довго не проживем, пам’ятаючи про вплив міста, про армію, про всі інші канали русифікації. На Донбасі (та й чи тільки!) читати українську мову в російській школі — одне недоумство. Треба мати якісь моральні травми, щоб це робити…

Іноді видається, що діячі нашої культури роблять даремну справу. Вони співають, коли дерево, на якому вони сидять, ритмічно здригається од сокири…

Як можна далі ждати? Як можна з усім цим миритись? Чому ж ми такі байдужі, звідки у нас стільки покори перед долею як фатумом?

Я вважаю, що доля Донбасу — це майбутня доля України, коли будуть одні солов’їні співи…”

Цей лист датовано 12 грудня 1962 роком. Понад місяць Малишко мовчав. Стус розумів, що висловився надто різко, але точно. Можливо, така свавільна позиція злякала класика.

Пройшов другий місяць, та відповіді все ще не було.

16 лютого Стус написав: “Шановний Андрію Самійловичу! Зо два місяці тому я надіслав Вам листа, в якому, виливши весь свій біль з приводу багатьох жорстоких “чому?”, я прохав Вас зарадити чим-небудь. Ваше мовчання стало мені за сурову відповідь…”

Про долю Стусового листа ми несподівано дізнаємося від Леся Танюка. Чоловік організував вечір пам’яті Миколи Куліша 23 грудня, через десять днів після того, як Стус вперше написав Малишку. Таку подію не міг пропустити український поет Микола Бажан. Він виступив зі своєю промовою, а далі вирішив поговорити з Лесем Танюком. 

Ось як описує цей фрагмент чоловік: “До речі, про Андрія Самійловича. Бажан живе близько, я проводжав його додому, і вже перед домом він раптом питає, чи знаю я такого Василя Стуса? Та, знаю, кажу, заочно. Є такий хлопець, пише вірші, служить десь в армії. “Ні, – каже, – не в армії. Викладає українську мову, Малишко показував нам його листа про мову; на Донбасі з цим складно. Ви знаєте, дуже серйозно написано, явний філолог. Андрій Самійлович радився, чи можна надрукувати цього листа. Я думаю, він і сам розуміє – невчасно, нехай полежить””.

Що ж дає нам цей запис? Про Стуса почули і оцінили його радикальну позицію, навіть розглянули можливість опублікувати його лист. Та чи змогли б вони це зробити?

На жаль, Стус написав правильні слова в неправильний час. Андрій Малишко хотів показати їх світові, проте розумів, що не може. Жодна газета чи часопис не надрукували б такого.

Тому послання, яке вийшло раніше, ніж відома праця Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?” , спочатку сховали в шухляду з документами Малишка, а потім перенесли в архів.

Зараз оригінал листа можна знайти в Центральному державному архіві-музеї літератури та мистецтва в Києві, що розташований на території Софії Київської.

Немає потужнішої зброї, ніж зброя слова!

І якщо нація вміє доцільно її використовувати, то до неї ніколи не вдереться тупий і зарозумілий дикун.