Смішні «хохли», русифікація кіно в УРСР та гоніння на українських режисерів

Культурна революція — одна зі складових політики «радянізації».

Однак, якщо ви думаєте, що це щось про розвиток літератури, театру чи кіно, ви помиляєтеся. Згідно з баченням радянської влади всі мали творити лише в одному жанрі — соціалістичному реалізмі. Щоб уникнути репресій та мати право на існування, треба було транслювати в маси переваги життя в срср. Зображення барвистого повсякдення і перспективного майбутнього — ось ідеальний сценарій. Тогочасний режим чітко знав, що кіно матиме колосальний вплив на глядачів, бо вони не мали альтернативи: з усіх можливих джерел інформації була лише одна радіостанція та декілька пропагандистських каналів. Тож не дивно, що ми досі зустрічаємо людей, які цитують радянські фільми, знають їх напамʼять. 

Брак у кінострічках мотивів про «братські народи», «старшого брата» і «прогресивний соціалізм» можемо помітити за часів ВУФКУ. Всеукраїнське фотокіноуправління діяло з 1922 по 1930 роки. За той час у нашій фільмографії зʼявилися видатні стрічки Курбаса, Гардіна, Чардиніна, Салтикова, Лундіна, Довженка тощо. Проте насадження радянської ідеології відобразилось і на діяльності останнього: на кіностудії Довженка 88,9 % фільмів були повністю російськомовні. Українська мова вважалася селянською, негідною кіномистецтва, а самих українців усіляко висміювали, зображували неосвіченими, дурнуватими й абсолютно аполітичними. Самі ж актори-українці отримували другорядні ролі. Головні та престижні ролі отримували росіяни.

Радянське кіно кишіло стереотипами,

яскравим прикладом цього є фільм «В степах України» (1952 р.). Головними героями є С. Часник та К. Галушко —  стереотипні герої, голови колгоспів «Смерть капіталізму» і «Тихе життя», ладні тільки на те, щоб битися і їсти галушки. Висвітлення «недалёких хохлов», любителів вареників, просування «шароварщини» в маси — типова риса культурної політики радянського союзу. 

Наратив про «братські народи»

є провідним мотивом стрічки «300 років тому» (1956 р.). У ній показана історія України XVI–XVII століття, де українці постійно борються за «воззʼєднання» з росією, а московити щедро й віддано допомагають «меншому брату» в кровопролитних битвах.

Новим ковтком повітря для кінематографа УРСР стає «хрущовська відлига».

По смерті сталіна зʼявилася школа поетичного українського кіно, яка високо ставила етнічну самосвідомість, національну ідею та ідентичність. У режисерів зʼявилися свої особливості: у видатного Сергія Параджанова — етнографічні та краєзнавчі елементи, в Ю. Іллєнка — багато метафор, сценарії Л. Осики побудовані навколо трагедії. Проте вони мали можливість творити недовго: настала доба репресій і масового переслідування українських режисерів. У березні 1973 року Параджанова засудили за гомосексуальність, хоча у вироку звучали й слова «спекуляція», і «український націоналізм». Юрій Іллєнко став рекордсменом за числом заборонених фільмів: сім його праць підпали під заборону, в тому числі такі відомі, як «Вечір на Івана Купала» і «Білий птах з чорною ознакою» як «найбільш шкідливий фільм, що колись був зроблений в Україні, особливо шкідливий для молоді». Виробництво його російськомовної стрічки «Мріяти і жити» зупиняли на різних етапах 42 рази, що довело видатного режисера до інфаркту. 

Варто згадати також про Леоніда Бикова.

Його діяльність відрізнялася від діяльності вищезгаданих режисерів, проте він висвітлював любов до рідної землі не гірше за інших. Фільм «В бой идут одним старики» був метою, за досягнення якої він боровся, пошаною всім, хто поліг у боях, був просякнутий неймовірною любовʼю до українського неба. Якби не ветерани Другої світової війни, серед яких були П. Кутахов і В. Попков, які заступилися за фільм, ми б могли його й не побачити. Тодішній голова Державного комітету Ради міністрів УРСР відмовився від створення українського дубляжу для цієї кінострічки, хоча це суперечило тодішнім нормам. У фільм Бикову вдалося додати фрагменти пісень «Ой у лузі червона калина» і «Ніч яка місячна». Пізніше його сина Олександра побили і застосовували щодо нього каральну психіатрію як помсту за діяльність батька. Сам режисер загинув 11 квітня 1979 року в автокатастрофі.

Публічна критика втручання держави в творчий процес

зʼявилася лише в травні 1986 року на V зʼїзді Спілки кінематографістів. Проте для українського кіно це майже нічого не змінило. 1989 року в прокаті УРСР було показано 280 фільмів російською і лише 1 українською.

«Історична правда» проаналізувала мову фільмів кіностудії ім. Довженка за 1930–1991 роки. Усього було проаналізовано 378 фільмів. З них російськомовних — 336 (88,89 %), україномовних — 22 (5,82 %), двомовних — 6 (1,59 %). Мову 14 (3,70 %) стрічок визначити не вдалося. 

Якщо за часів срср українця зображували як непутящого, дурнуватого, веселого хохла, то після розвалу союзу українець став колаборантом, зрадником і нацистом. Так, у фільмі «Брат 2» усім заважає київська мафія, а «доблесні» росіяни, які вже тоді просували принцип «какая разніца?» і «честь русского офицера», висвітлені як справжні борці й герої. 

У дитячому фільмі «Если завтра в поход»

висміюється право українців на державність. Так, хлопець українець, що каже: «тут Україна, це наша земля», у відповідь від росіянина отримує: «ну і що, а раніше була наша». Звичайно, визнання Криму українським висвітлюють як антидержавну діяльність.

Болючою раною для українців є кінострічка «Тарас Бульба»,

бо її знімали росіяни, які якраз і знищили козацтво. Наративи про «русскую душу», передсмертна промова «хай живе православна руська земля», висвітлення протистояння між козаками і поляками, ну і, звичайно, пʼяний Переяславський курінь, хоча, як нам відомо, козаки не пили під час військових походів.

Тотальне пригнічення українського народу було помітне всюди.

Насмішки через мову, вставляння палок у колеса як акторам, так і режисерам, масові репресії проти них, — навіть попри все це українці виборювали собі місце під сонцем. Усвідомивши глобальне значення кіно в житті людини й розглянувши кінострічки як засіб масового впливу, ми здатні запобігти помилкам у сьогоденні. Зараз Держкіно намагається ліквідувати Довженко-центр. З 1994 року цей кіноархів займається збереженням, дослідженням і популяризацією українського кіно. Те, за що боролися видатні діячі нашої культури, збираються пустити на самотік. Поширюйте, вивчайте та аналізуйте різне, цікаве сучасне українське кіно.