«Простір — мережа зв’язків, а не мозаїка клітинок»: автор концепції та продюсер марафону «Від Ранньої Зорі» Денис Блощинський про 14 історичних земель України

«Ми пішли за річками»: автор концепції та продюсер марафону «Від Ранньої Зорі» Денис Блощинський про 14 історичних земель України

Україна не завжди вкладається в межі сучасних областей. Історичні землі формувалися за іншою логікою — навколо річок і торговельних шляхів, міст, мовних особливостей, культурних зв’язків та спільного історичного досвіду. Саме тому одна історична земля сьогодні може охоплювати території кількох областей, а міста з різних регіонів — виявлятися частинами одного історичного простору.

23 серпня, у День Державного Прапора України, відбувся масштабний 16-годинний поетично-музичний марафон «Від Ранньої Зорі». Подія об’єднала понад 200 митців, музикантів, поетів, істориків та підприємців навколо спільної ідеї — показати країну через людей, які її творять. Однією з особливостей марафону став поділ України на 14 історичних земель замість звичного адміністративного поділу на області.

Про те, як їх визначали, де проходять межі та що такий погляд дозволяє побачити в українській історії, ми поговорили з директором Фундації соціальних інновацій «З країни в Україну», автором концепції та продюсером марафону Денисом Блощинським.

Чому важливо було показати Україну саме через 14 історичних земель? Що дає такий погляд, чого не може дати сучасний адміністративний поділ?

Обласний поділ, у якому ми живемо, складався в 1930-х і добудовувався до середини 1950-х, і робили його не для того, щоб пояснити країну, а для того, щоб нею керувати. Це інструмент вертикалі: центр — область — район. Він чудово виконує свою функцію і ніяк не бреше, поки ви розподіляєте бюджет. Він починає брехати тієї хвилини, коли ви питаєте через такий розподіл про культуру.

Найпростіший приклад. На півночі Одещини стоїть містечко Балта, і назва в нього подільська, бо це і є Поділля — Віталій Михайловський, який займається цією землею, каже, що максимальні межі Поділля вміщають частину Тернопільської, всю Вінницьку, Хмельницьку, частину Черкаської та частину Одеської областей. П’ять сучасних областей на одну історичну землю. Або інакше: Охтирка, Чугуїв, Харків, Айдар, Бахмут — усе це назви з тюркською частиною, і жодна обласна межа цього не пояснює, бо межа проведена поперек того шару, у якому ці назви виникли.

Ми пішли за річками. Річка історично була не кордоном, а віссю руху — людей, товарів, ідей; уздовж таких осей і складалися спільноти. Тому наші сім студій стоять не в обласних центрах як таких, а в містах, кожне з яких є логістичним центром свого басейну: Харків на Сіверському Дінці, Дніпро на нижньому Дніпрі й Приазов’ї, Острог на Погоринні й Західному Бузі, Львів на верхньому Дністрі, Одеса на Південному Бузі й нижньому Дністрі.

І ось що це дає, чого не дає адміністративна сітка. Під час роботи над довідником об’єктів ми випадково побачили, що сіль проходить через чотири різні землі. «Артвайнері» в Бахмуті працює на гіпсових штольнях 1880 року. Керамічні маси — у Слов’янську, а Слов’янськ — це історичний Тор, і акт про Донецький басейн відкривається словами про дві місцевості, де видобувають сіль, Тор і Бахмут. Фонд «Ізоляція» — із Соледара. «Чумак» із Каховки названий на честь чумаків, які цю сіль возили. А заповідник «Тустань» у Карпатах — це митниця на соляному шляху з Дрогобича на Закарпаття і далі в Європу.

П’ять об’єктів, чотири землі, від Бахмута до Дрогобича — одна речовина, яка зшиває країну впоперек усього, що ми звикли вважати межами. За обласним поділом це просто п’ять різних регіонів, які нічого не пов’язує. За басейновим — це один шлях.

Як ви визначали ці 14 земель і де проходила межа між історичними фактами, культурними особливостями й сучасним сприйняттям? На які джерела спиралися?

Розподіл на чотирнадцять земель — це консенсусне рішення, спільна робота моя як автора концепції та Остапа Українця як координатора історико-культурної лінії. Я наполягаю на слові «консенсус», бо тут постійно доводилося обирати між тим, що правильно історично, і тим, що працює в ефірі, і жодна зі сторін не перемогла повністю.

Методологічна рамка стоїть на двох опорах. Перша — діалектна: Юрій Шевельов виділяв два осередки формування української мови, галицько-подільський і київсько-поліський, і сітка земель у своїй основі йде за цією логікою, а не за політичними кордонами. Друга — теоретична. У розумінні нації є дві великі традиції, які довго сперечалися: модерністська, для якої нація — продукт індустріальної доби та уяви (Ернест Ґеллнер, Бенедикт Андерсон, Ерік Гобсбаум), і та, що наполягає на глибшому домодерному корінні. Синтез між ними запропонував Ентоні Сміт у своєму етносимволізмі, і ми стоїмо приблизно там: нація як спільнота долі, що має реальне домодерне коріння — мову, землю, тяглі інституції, — але лишається відкритою і громадянською, а не кровно заданою.

Це не академічна забаганка. Перша крайність — нація як кров і походження — неминуче створює ієрархію своїх і менш своїх, і в ній немає місця для органічної багатоетнічності, яка насправді формувала ці землі. Друга — нація як чиста вигадка — позбавляє спільноту права на власну тяглість. Обидві не витримують зустрічі з сьогоденням.

А тепер про межу, про яку ви питаєте. Вона проходила там, де історична правда конфліктувала з ефірною логікою, і кожен такий випадок ми вирішували окремо.

Чотири землі з чотирнадцяти належать одразу двом студіям. Поділля розказують Одеса та Острог — не дві різні землі, а одна з двох кінців. Це не помилка розподілу, це і є демонстрація принципу: простір — мережа зв’язків, а не мозаїка клітинок.

Крим ми лишили окремою землею, хоча за наративною логікою його можна було об’єднати з Таврією. Тут перемогла не історія, а рішення продюсера: кримська година в нашому ефірі — це не година втрати, це година мови, музики й імен, і вона мусить бути своєю.

Херсонський хаб ми згорнули з безпекових міркувань, Таврію і Крим виробляли в Києві. І найцікавіший випадок, коли сучасне сприйняття виправило нашу мапу. 

Кожну землю представляє історичний блок від знаного історика. Як обирали теми й акценти?

Ми їх не обирали. Це принципово, і це головна методологічна відмінність цього блоку.

Замість того щоб написати чотирнадцять тем і піти шукати під них істориків, ми зробили навпаки: знайшли дослідників, кожен із яких роками працює зі своєю землею, і спитали, що вони самі вважають у ній головним. Потім розшифрували тридцять записів і подивилися, що там насправді є. Сценарії пишуться з того, що сказали люди, а не з того, що ми хотіли почути.

Тому в довіднику для сценаристів кожна цитата стоїть з адресою файлу й таймкодом. Не «історик говорив приблизно про це», а конкретна секунда конкретного запису. Якщо фрази немає на запису — її немає в ефірі, навіть якщо вона гарна.

Через це ми отримали кілька речей, яких не могли спланувати.

Наприклад, слово «перехрестя». Ще до інтерв’ю ми хотіли будувати наратив на тому, що українські землі — не окраїна, а вузол, через який проходили шляхи: магдебурзьке право, візантійська традиція, степові військові технології, кримська дипломатія, шлях із варягів у греки. І Олександр Галенко, який не мав можливості з нами багато поспілкуватися перед зустріччю, вже під час запису тричі за одну розмову вживає це саме слово — перехрещення цивілізацій, основне перехрестя Євразії.

Або тяглість. Ми проводимо одну лінію передумови державності крізь віки — від Русі через Королівство Русь, Велике князівство Литовське, Річ Посполиту, Військо Запорозьке, УНР і ЗУНР до сучасної України. Коли ми перевірили цей ланцюг по всіх тридцяти розшифровках, виявилося, що сім ланок із восьми лежать майже в кожному запису голосів різних дослідників, які між собою не спілкувалися в ефірі. Зібрати цю тяглість та побачити наш задум можна тільки наскрізно, проживши весь день від світанку до заходу. Ми цього не конструювали штучно, так лягли сенси розшифрованих бесід, і це виявилося точним образом того, як тяглість узагалі працює: її не видно у фрагменті, її видно тільки цілком.

Чому сьогодні важливо говорити про Україну як поєднання різних земель і традицій? Як це впливає на розуміння сучасної ідентичності?

Найкоротшу відповідь на це питання дав Ігор Лиман, який спілкувався з нами на тему Приазов’я: Україна, вона різна, але від цього вона не стає менш українською чи менш патріотичною.

Тут варто зупинитися на слові «фронтир», бо навколо нього в нас була найдовша внутрішня суперечка. Це слово легко читається як «окраїна», «край чиєїсь землі», і в такому значенні воно нам вороже: воно ставить нас на периферію чужого центру. Але Лиман користується ним у науковому значенні, і воно протилежне: фронтир, на відміну від сталого кордону з прикордонними стовпчиками, — це прозора сфера взаємодії різних культур і цивілізацій. І він же додає: що значить фронтир — це далеко не завжди протистояння.

Різниця між цими двома прочитаннями і є та робота, яку робить марафон. Одне й те саме слово означає або «нас тут терпіли на краю», або «через нас усе проходило, і ми з цього зробили щось своє».

Звідси й інклюзивність, яка в нас не декларація, а статистика. Коли ми порахували, скільки разів у тридцяти розшифровках дослідники говорять про спільноти, які творили цей простір, вийшло так: кримські татари — двадцять шість місць, греки — сімнадцять, євреї — сімнадцять, вірмени — одинадцять, поляки — одинадцять, плюс німці, болгари, британці. І це не згадки в переліку, а сюжети.

Ось, наприклад, Джон Юз, валієць із Британської імперії, який заснував Юзівку. Про той регіон, який почав називатися Донбасом, довго розповідали як про російський проєкт. А в нашому ефірі його індустріальна модерність починається з британця, і говорить це не наш закадровий голос, а історик. Іноземний внесок, органічно вплетений в українську історію, — це найточніший контрапункт до російськоцентричного прочитання, який узагалі можна вигадати, і він не потребує жодної полеміки.

Що це дає для розуміння себе сьогодні. Якщо ідентичність збудована на однорідності, будь-яка відмінність усередині — загроза, і країну доводиться постійно зводити до спільного знаменника. Якщо вона збудована на мережі, відмінність — це матеріал міцності. Орися Демська, яка записувала нам свої думки про Причорномор’я, сформулювала це метафорою цегли й муру, і ми поставили її фіналом останнього акту, о пів на десяту вечора: ціле тримається не подібністю частин, а тим, як вони складені.

Власне, тому марафон і триває понад шістнадцять годин без перерви, від 5:27 до 21:36. Не тому, що ми любимо великі формати. Тому що інакше цього не показати: країну як цілість можна відчути, тільки проживши її від першого світанку на сході до останнього світла в Карпатах, і не перемикаючись.