Прокляття роду Ґалаґанів: як козаки помстилися за зраду

Перший представник роду Ґалаґанів, Микита, — національний герой

Народився в козацькій родині, вчився в бурсі Київського братства, згодом став реєстровим козаком у війську Речі Посполитої. Тодішню владу зовсім не любив: як тільки випала можливість, узяв участь в антипольському повстанні, через яке втратив усі маєтки й кошти, зароблені у військових походах. З початком Національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького Микита відразу став на його бік.

Час слави Микити припав на травень 1648-го року. У битві під Корсунем козаки поступалися полякам силою, а тому Ґалаґан проявив сміливість і добровільно здався в полон, щоб хитрістю довести полякам, що українці виграють битву, адже їх більше й вони сильніші. Під жахливими тортурами Микита таки переконав поляків та показав шлях відступу, на якому їх вже чекала пастка козаків. За чотири години польська армія була розгромлена. Поляки не пробачили Микиті такого нахабства, а тому зарубали його беззбройного шаблею.

Наступного разу Ґалаґани з’являються в українській історії за часів Івана Мазепи і вже зовсім не в такому героїчному сенсі, як їхній пращур. Якось Шевченко писав у своїй поемі «Іржавець»: «Не втікали б із Хортиці Славні небожата, Не спиняв би їх прилуцький Полковник поганий…»

Ось цей «поганий полковник» насправді Гнат Ґалаґан. Його ще називають засновником роду й одночасно причиною його загибелі. Гнат Ґалаґан був сином бідного реєстрового козака з Полтавщини. Освіти не мав, не вмів навіть писати, а тому подався на Січ, де швидко відзначився, здобув повагу і став полковником. Згодом перейшов на службу до Мазепи й очолив найманий кавалерійський полк. Та попри службу гетьману, відмовився виступати разом з ним проти московитів, за що петро І нагородив його великими земельними ділянками.

Найгірше те, що Ґалаґан взяв участь у знищенні Чортомлицької Січі:

«Той Ґалаґан, як пес, гніздо наше військове, погодившись із всезлостивою і боговідступною москвою, викоренив і на ніщо обернув», — писав отаман Лаврентій Стефаненко в листі до гетьмана Івана Скоропадського.

Як ми всі знаємо з історії України, Мазепа співпрацював зі шведським королем Карлом XII задля збереження України. Закінчилося все сумно: Мазепа не досягнув свого, а Батурин стерли з лиця землі. Зокрема хочу згадати про знищення Запорізької Січі.

«Різня в Батурині», Андрій Івахненко, 2000 рік / День

Поки все січове військо на чолі з кошовим було в поході, 5 тисяч московитів прийшли вбивати кількасот старих козаків, джур, жінок і дітей. Цікаво, що абсолютно кожний і кожна давали бій. Старі бійці навіть контратакували ворогів. московитам нізащо б не вдалося навіть підібратися до Січі, не те щоб її зруйнувати, якби не… Прихід полку Ґалаґана. Та сама зрада.

Він попросив перемовин, на яких вперто доводив українцям не проливати «братської православної» крові і служити царю. Під кінець розмови і Гнат, і московити на хресті присягнулися, що коли українці припинять супротив, ніхто не постраждає. Бійці розділилися в думках: одні хотіли скласти зброю, інші — продовжити боротьбу. Перші змогли прорвати оточення, відступити вниз по Дніпру й потім навіть заснувати Кам’янську Січ; інші — впустили московитів на Січ і відразу зрозуміли свою помилку: цивільних убивали найжорстокішим чином.

«Попри Ґалаґанову і московську присягу, товариству нашому голову лупили, шию на плахах рубали, вішали та інші тиранські смерті задавали, й робили те, чого і в поганстві, за давніх мучителів не водилось», — Лаврентій Стефаненко в листі до гетьмана Івана Скоропадського.

Убили майже всіх. А тих, кого взяли в полон, Ґалаґан посадив на кіл і спустив униз по Дніпру. Мовляв, бійтесь ті, хто втік.

За знищення Січі петро І надав Ґалаґану звання чигиринського полковника та знову-таки подарував землі. Дізнавшись про це, ті запорожці, що прорвали оточення і змогли врятуватися, прагнули помститись продажному полковнику, але вбити його не вдалося. Тоді ж і з’явилася легенда про те, що козаки прокляли рід Ґалаґана аж до сьомого коліна, власноруч написавши прокляття кров’ю на папері.

На старість років Ґалаґана мучила совість. Спокутувати гріхи він вирішив доволі просто: побудував два храми, хоча міг побудувати набагато більше, зважаючи на криваво зароблені гроші в петра.

А ще не забуваймо про прокляття. Син Гната Ґалаґана був психічнохворим і тримався своєї посади тільки завдяки хабарям. Внук і правнук зробили гарні кар’єри, але постійно хворіли й померли молодими. А ось праправнук зрадника був повною протилежністю до нього. Григорія вважали добрим чоловіком і щедрим меценатом, та ще й він підтримував українські націоналістичні ідеї: «Чи є у росіян та гідність, що мимоволі виявляється у поведінці українців? Це залишок колишньої незалежності. Україно, ти готувалася бути деревом, росла незалежно й так чудово розквітала. Натомість мерзенний російський народ. Йому судилося пригнічувати інших, зупиняти в них життя, вбивати все витончене і народне, висміювати».

Служити московитам принципово не хотів: «Я не можу служити! Для чого мені служба? Я досить багатий, щоб жити спокійно й обійтися без високих посад».

Займався просвітницькою діяльністю: на власні кошти засновував школи й гімназії, фінансував історичний журнал «Київська старовина» і сам писав до нього статті, поширював думку щодо скасування кріпацтва, відстоював інтереси селян, був членом організації української інтелігенції «Громада». Він також мав дружні стосунки з Тарасом Шевченком, Пантелеймоном Кулішем, Михайлом Максимовичем, Володимиром Антоновичем. Та «родове прокляття» впало саме на нього.

Григорій мав єдиного сина Павла, якого виховував винятково в українському дусі. Хлопчик носив національний одяг, зачаровано слухав вірші Шевченка. Знайомий був Павло і з козацькими звичаями та побутом, адже влітку жив у спеціально збудованій козацькій хаті. Але в 16 років хлопчик раптово захворів на тиф, хоча до цього ніколи не скаржився на здоров’я і загалом був дужим. Згодом Павло помер.

У пам’ять про первістка вбитий горем батько заснував колегію Павла Ґалаґана, куди брали юнаків із незаможних родин і готували їх до університету. Напевно, Григорій хотів, аби інші хлопці продовжили справу його померлого сина. І вони таки продовжили! Завдяки хорошим учителям і якісній освіті з колегії Павла Ґалаґана вийшли перший президент і низка міністрів УНР та держави Скоропадського, митці, академіки, просвітники, письменники. Серед випускників колегії: Агатангел Кримський, Дмитро Петрушевський, Михайло Драй-Хмара.