Музей Булгакова: бути чи не бути? Слід українофобства в Булгакова.

Незалежна Україна обороняється від сил сучасної росії, що власне, своєю державницькою політикою продовжує тривалий, столітній експансіонізм. У таких умовах та за таких історичних обставин Україна мусить позбутися радянського та насамперед імперського тавра, що досі обвило ланцюгами українські міста та населені пункти. Не виняток і музей Булгакова. Сама структура музею в сучасних реаліях репрезентує нелогічну державницьку політику, як і рішення Міністерства освіти і науки, залишити в шкільній програмі зарубіжної літератури повість Михайла Булгакова «Собаче серце».

Так, учень 9-го класу на уроці зарубіжної літератури буде знайомитися з біографією та творчістю киянина Булгакова, вчителі згадають, звичайно, і про «Білу Гвардію», де письменник хвацько закликає «бити Петлюру» та вважає за потрібне повісити гетьмана Скоропадського за організацію Української Держави. А от на тому ж уроці історії України «бити Петлюру» не доведеться та й гетьман виявиться не таким вже й тираном, як це описано в романі вищезгаданого письменника. Це й викликає чималий дисонанс у сучасній Україні, де може прославлятися і кат, і жертва. То в чому криється основний секрет неприхованої жорсткості та зневаги до всього українського письменника Булгакова? Розберемося.

р*сійськомовна київська інтелігенція. 

Булгаков народився в Києві. Імперському Києві кінця ХІХ століття, що репрезентувався як: «мати міст руських, Єрусалим руської землі, колиска руської державності».

Про сформовану українську націю ще зарано говорити, хоч в кінці ХІХ та на початку ХХ століття особливо власними лещатами намагалися стиснути той пагінець, що проростав з родючого українофільського ґрунту. З 1892-го року й до кінця життя батько письменника Офанасій Булгаков працював київським окремим цензором із внутрішньої цензури, зокрема, цензорував західну літературу, авторів, які писали польською та українською мовами. За словами історика Геннадія Єфіменка, його прислали в Україну, фактично, для колоніальної діяльності.

Академік Сергій Єфремов говорив, що Офанасія Булгакова конфузило його становище в цензурі, його обов’язки та повноваження. Булгаков старший все життя займався вивченням догматів західних церков. Прикметно, що релігійне ядро часто ставало приводом для цареславства та імперського возвеличення, його використовували задля прославлення р*сійськомовності як освіченості. 

Проникніться атмосферою в родині Михайла Булгакова, додайте вплив музики та «класиків р*сійської літератури», що йому нав’язували батьки, а ще не забудьте ложку дьогтю з тогочасним Києвом, який аж у революційні роки вперше підійме блакитно-жовті стяги над власними будівлями; та ледве сформована українська нація зі звичною тодішньому вуху «малоросійською». 

Закінчивши Першу Київську гімназію, Михайло продовжив сімейні традиції і вступив до Київського університету на медичний факультет. Навесні 1916 «ратником ополчення другого розряду» закінчив університет і пішов працювати в один з київських госпіталів. Влітку того ж року майбутній письменник отримав перше призначення і восени прибув в маленьку земську лікарню Смоленської губернії, в село Нікольське.

«Киянин, який описував вулиці Києва».

Доки 5 лютого 1919-го більшовицькі війська брали Київ, а Директорія відступала, Михайла Булгакова призивали в армію УНР, звідки він дезертирував, а потім переховувався. Він вступив у «білу гвардію», яка воювала проти України.

«Бо те, що творили петлюрівські війська в Києві в цей останній місяць їхнього перебування, — розуму незбагненно. Погроми закипали щохвилини, вбивали когось щодня, віддаючи перевагу євреям, ясна річ» (переклад з рос.)

«Ясна річ», сам же Булгаков, за словами Міністра культури Олександра Ткаченка, є першочергово киянином, а отже, мав би описувати дійсну картину тогочасного Києва «зі своїм ставленням до історії». Себто з безславними «карателями-петлюрівцями» та втечею клятого автором Скоропадського.

Тут потрібно розуміти контекст доби Української революції, коли і відбувалися події сумнозвісної «Білої гвардії». Булгаков навесні 1918-го повернувся з р*сії до Києва, який займали союзні австро-німецькі війська. Він абсолютно пропустив повз вуха 1917 рік та досі сприймав місто як колиску «руської державності», а не той бойовий осередок, що тільки нещодавно тримав оборону від більшовицьких військ, а роком раніше, у квітні, організовував маніфест з прагненням формування української державності.

Протистояння р*сіян та українців протягом 1918-19-х було для письменника-шовініста зіткненням «високої культури та нікчемного варварства». 

Він не проймався українською ідеєю та й поготів ненавидів українську мову. Жарти про «китів та котів», шовінізм та насмішка над існуванням України, прославлення «великор*сійської спільноти» – усе це коротко відтворює справжній імідж «киянина». Там, де люди, що спілкуються українською, – «сволоти», а книжка з української граматики вважається дріб’язковою, де війська УНР прирівнюються антисемітам, натомість білогвардійці, що займають задокументовану першість у єврейських погромах тих років, – блискавичні герої та горді офіцери.

Взагалі, українці у творах Булгакова яскраво протиставляються р*сіянам.

Так, в оповіді «Я вбив» зовнішність українського військового негативно відрізняється від «великороса» лікаря. У фіналі твору головний герой-р*сіянин, порушуючи лікарську клятву, вбиває українського полковника і ставить крапку в дискусії на початку твору: чи може лікар вбивати. Власне, українця, на думку автора, лікар може позбавити життя, бо він є «петлюрівцем», для початку ХVIII століття актуально «мазепинець», а для нашого часу – «бандерівець». Чи дійсно варто доводити непересічну жорстокість Булгакова до українського? Певно, що для вердикту цього достатньо.

Очевидним залишається одне: історичній будівлі на Андріївському узвозі існувати та стояти, а от музею Міхаіла Булгакову – вже навряд.

Єдине прикро, що діячам та представникам часів Української революції так мало присвячено куточків у Києві. Складається враження, що вони були не настільки гідними «киянами» та й нижчого рівня постатями, ніж письменник. Українським містам варто пробудитися з-під імперського сну та визначитися: хто врешті-решт герой, а хто ворог.