Історія генерала Сінклера: як нащадок шведсько-українських аристократів рятував Україну від більшовиків

Володимир Сінклер народився 24 (21) січня 1879 року в Новому Маргелані (нині Фергана, Узбекистан).

Герой сьогоднішньої історії, безумовно, має цікаве походження: за однією з версій, його предки походили з Шотландії, але в XVII столітті переїхали до Швеції. Один з пращурів Володимира, майор Малькольм Сінклер, служив у війську самого Карла XII. Майор брав участь у Полтавській битві 1709 року, потім був зв’язковим офіцером при Пилипові Орлику. Але у 1739 році, коли чоловік перевозив важливі документи з Константинополя до Стокгольма, його жорстоко вбили московити за наказом посла у Швеції Михайла Бестужева-Рюміна.

За іншою версією, Володимир Сінклер походив з родини англійських аристократів. Але хай там як, сам чоловік завжди вважав себе українцем, ба більше, його мати була українкою.

Володимир закінчив Оренбурзький Неплюєвський кадетський корпус, Михайлівське артилерійське училище й Миколаївську академію Генерального штабу з відзнакою. Брав участь у російсько-японській війні 1904–1905-х років та Першій світовій війні. За це отримав чин генерал-майора та був нагороджений орденом Святого Володимира IV і III ступенів. Після утворення Української Центральної Ради одразу перейшов на її бік. У листопаді 1917 року вступив до лав УНР, брав участь у розробці планів бойових дій. Також активно займався українізацією армії. Підтримав Директорію УНР у період повстання Гетьмана Павла Скоропадського, брав участь у боротьбі з більшовиками й навіть визволив Київ від них у серпні 1919 року. За це отримав нове звання — генерал-поручник УНР, сучасними словами — генерал-лейтенант.

Навесні 1920 року виступав у ролі головного військового експерта в переговорах з Пілсудським і Польським урядом. Чоловік проявив себе доволі успішно, тому розмова закінчилася Варшавським договором. Нагадаю, що за його умовами Польща повинна була допомагати українцям у боротьбі з більшовиками й постачати нашим військам амуніцію, спорядження та одяг. У липні того ж року прийняв запрошення Василя Тютюнника очолити Генеральний штаб УНР, а вже у 1921 році Володимир увійшов до складу Вищої військової ради, сформованої з ініціативи Симона Петлюри.

Ось як згадував поет Євген Маланюк про активного учасника української боротьби:

«Сухуватий, невисокого росту, типу скорше кіннотника, маломовний, хоч завжди привітний, генерал Сінклер зразково точно виконував свої складні і нелегкі обовʼязки I-го генерал-квартирмайстра, незадовго — Начальника Штабу Армії. Виконував до кінця. А коли той кінець прийшов (в грудні року 1919), генерал опинився в Польщі. В кампанії року 1920-го він уже чинної служби не виконував (здається, був при Військовім Міністерстві).

Але знаю напевне, що, коли з кінцем року 1920-го наша Армія була в Польщі інтернована, генерал одразу ж дістав дуже поважні пропозиції від польських військових кіл. Справа йшла про високе становище в Міністерстві військових справ. І от що мені пізніш, у Варшаві, оповідали добре поінформовані люди: “На всі польські пропозиції генерал Сінклер мав одну відповідь: — Бачте, я нічого не мав би проти того, але ж я дав покійному Тютюнникові слово честі. Ні, не можу”».

Після поразки української революції Володимир виїхав в Польщу в місто Тарнів і загалом відійшов від військової справи. Наголосимо, що Сінклер навіть відмовився служити в польській армії через стійку позицію: він український патріот. Щоб прогодувати себе і свою сім’ю, працював то на вугільній копальні, то на залізниці. Але попри все пам’ятав про неньку — Україну, — спілкувався з представниками української еміграції, був учасником їхніх гуртків і організацій, проводив лекції для колишніх бійців УНР, а також допомагав новоприбулим українцям.

У 1939 році чоловік полишив роботу через серцеву хворобу. Він вижив у часи Другої світової війни, та був невимовно хворим. Але попри це радянські кати знайшли його. Знайшли не самі. Хтось доніс на генерала. 13 березня 1945 року в місті Катовіце генерала Володимира Сінклера заарештувала радянська влада, яка бачила в хворому 66-річному чоловікові ворога та представника «українських закордонних націоналістичних кіл». Менше ніж через місяць Сінклера перевезли до Лук’янівської в’язниці Києва. Розслідування закінчилося швидко: винен, найвища міра покарання. Військова ж прокуратура Київського округу запропонувала не вбивати чоловіка, а відправити його на 10 років виправно-трудових таборів «за антирадянську діяльність».

Та остаточного вироку Володимир Сінклер так і не почув, бо помер 16 березня 1946 року від інфаркту в Лук’янівській лікарні на руках колишнього підполковника Армії УНР Василя Проходи.

Ось що Прохода згадував: «У генерала Сінклера було хворе серце. Мені довелося лежати на підлозі поряд із ним. Він часто скаржився на болі в серці, сумно висловлюючи свої думки: “Не витримаю я на старості літ цих тюремних тортур. Не знаю, що сталося з моєю дружиною. Може й її ці „великодушні“ переможці посадили також до в’язниці. Мабуть, скоро помру. А так не хочеться здохнути як пес у цій проклятій тюрмі”. Одного вечора він дістав сердечний припадок і помер майже на руках у мене, коли я допомагав йому вигідніше положити голову».

Володимир Олександрович Сінклер, фото 1945 року (НКВС, Лук’янівська в’язниця)

Точне місце поховання майстра військової справи, на жаль, невідоме. Ми не можемо покласти квіти на його могилу, але в змозі відновити історичну пам’ять про мужнього нащадка шведів, який у графі «національність» завжди писав українець. Пам’ятаймо!