Хвороба бездержавності. Як москва насаджувала малоросійство

Значення слова «малоросійство»

У Вікіпедії малоросійством називають концепцію, що базується на уявленні про триєдиність українців, росіян та білорусів як «русского» народу. Поет Є. Маланюк, який зробив дослідження цього феномену, вважає, що малорос — це національно дефективний тип, що поширився внаслідок насильницького зросійщення колоній імперією. Це хвороба, що вражає передусім інтелігенцію.

Є. Маланюк знаходить сліди малоросійства ще в часи Руїни, коли після Переяславської ради 1654 р. в українських політичних колах почала активно визрівати московська агентура. Символом малоросійства поет називає Мартина Пушкаря, чиї дії звели нанівець перемогу Війська Запорозького над росіянами під Конотопом. Отже, малоросійство виявляється в апріорній капітуляції без бою, підкріпленій як хронічним відчуттям власної неповноцінності, так і згубним впливом п’ятої колони москви.

Доктор медичних наук В. Войтенко розширив цю класифікацію та вивів декілька типів носіїв комплексу малоросійства, серед яких пасивний (пристосуванство, намагання відійти від проблем), яничарський (ототожнення себе з колонізатором), номенклатурний (Україна не як Батьківщина, а як службовий кабінет) і мазохістичний (невиліковне бажання бути вічностраждальним народом).

Феномен малоросійства завдячує російській колоніальній політиці, яка завжди характеризувалася особливою брутальністю й цілеспрямованістю у справі знищення інших національностей.

Так, українська мова пережила 134 заборони, була заборона навіть хрещення дітей традиційно українськими іменами. Найбільше виділяється радянське насадження малоросійства, що характеризувалося витонченістю, маніпуляціями і, що найгірше, ефективністю.

Дійсно, з одного боку, факт існування України за радянських часів не заперечувався — буда навіть своя радянська республіка. З другого боку, москва освоїла тактику інформаційної війни й розпочала новий наступ на українську культуру. За декларативною дружбою народів ховалося повернення до центральності російської культури. Сталінський режим усвідомлював, що тактика залякування не забезпечила належну підтримку місцевого населення. Саме тому радянська пропаганда взялася за формування нової, адаптованої до української культури концепції радянського патріотизму.

Тепер українська історія починалася зі спільної колиски трьох братніх народів, декларувалась особлива близькість між росіянами, українцями та білорусами. Однією з найважливіших дат в історії стала Переяславська рада 1654 р., яка стала вважатися актом великого «возз’єднання» України та росії. А апогеєм дружби народів стало входження України в радянський союз. Будувався і культ Великої «Отєчєствєнної» війни, де в центрі уваги знаходилися російські націоналістичні цінності, прикрашені радянськими гаслами.

Усе було націлене на те, щоб усунути історичну пам’ять про незручні для радянської системи події. 

Міф про велику вітчизняну війну мав перекрити факт радянської співпраці з німцями, нелояльності до радянської влади в 1941 р., боротьби ОУН, УПА та ін. Спогадам про Голодомор, насильницькій колективізації та русифікації теж було не місце в пам’яті радянських людей. Українську історію та культуру стали викривлювати: її або привласнювали, або висміювали, або просто репресували — усе для того, щоб посіяти у свідомості українців комплекси і, як наслідок, поширити малоросійство. 

Так виникла культура шароварщини, міф про смішних українців, що носять шаровари й п’ють горілку. 

Ті, хто виділявся, миттю переставали бути українцями. Так, росія привласнила українського математика М. Остроградського. Уродженці України вчені С. Тимошенко, С. Корольов та інші ставали радянськими геніями. Навіть О. Довженко за кордоном був відомий для світу саме як радянський режисер. Грабуючи й привласнюючи здобутки, росія лише підкреслювала «високість» своєї культури на противагу такій собі грубій, сільській українській культурі.

Саме з радянської освіти тягнеться міф, що українська література — це твори про селян та їхню тяжку долю. 

Не зумівши усунути творчість Т. Шевченка, росія створила образ сільського поета, що писав майже суто про кріпацтво. Подекуди втручання в культуру доходило до абсурду. Так, за вірш «Любіть Україну» піддали нищівній критиці В. Сосюру, бо у творі поет недостатньо подякував «старшому братові». «Узяли на олівець» через поезію і Л. Костенко, причому не за націоналістичну тематику чи антирадянські настрої. Поетеса мала необережність написати про море — дуже небажану для української літератури тему, де мають домінувати розповіді про село. Надто вже своєрідною та конкурентною була творчість Л. Костенко, щоб дозволяти їй вільно друкуватися.

Навіть у часи незалежності України москва продовжувала насаджувати малоросійство. 

Тепер на передній план вийшла теза «захисту російськомовних», завдяки якій російська мова фактично підтримувалася значно більше за державну. Особливо це було помітно в часи Януковича: тоді для державної посади необов’язково було володіти українською мовою, транслювалися російські передачі, російській культурі приділялася велика увага. Подекуди російську мову навіть робили регіональною, через що багато школярів навчалося в російськомовному середовищі. 

Висновок

Малоросійство російська влада навʼязувала методично й послідовно з метою перетворення українців на підданих. Імперія здійснила неабиякі інтервенції в українську освіту, літературу, історіографію та культуру в цілому — усе для того, щоб остаточно знищити авторитет усього українського та зробити нашу країну мовчазною частиною російського культурного поля. Нам здавна доводили, що українське не престижне, привчали шанувати російську культуру як свою — усе, щоб зробити нас слухняними малоросами.

Однак українська нація пережила багато труднощів, і наші перемоги й здобутки, досягнені завдяки небайдужості українців, вивели Україну далеко вперед, що ясно показали події після повномасштабного вторгенння рф. Хоч у музичних трендах досі є російські виконавці, у політиці повно агентури, а в медіа-просторі дехто ще й зараз заявляє про неповноцінність української культури, радянські міфи нарешті ідуть у небуття, а історична пам’ять повертається до українців: люди розуміють, що українське — це престижно!