Депортація маріупольців. Чому це повторення історії?

За останніми даними, близько 45 тисяч маріупольців були вивезені на території ОРДЛО та РФ. Російські окупанти продовжують терор цивільного населення Маріуполя та знищують сліди своїх злочинів. росія цинічно повторює акт геноциду, який вона чинила багато століть, і організовує масові примусові депортації людей з окупованих її військами територій. Хіба це вже вперше в історії ? Сьогодні спільно з Українським інститутом національної пам’яті дамо відповідь на це питання.

Вже не вперше в історії цього міста відбуваються переселення і депортації. Маріуполь вже відчував на собі імперський колоніальний підхід, що змушував цілі народи змінювати регіони свого проживання. 

Історію Маріуполя варто починати ще з XVI столітті, де на місці сучасного Маріуполя стояла козацька фортеця Кальміус – центр Кальміуської паланки війська Запорізького. 

Проте, як і більшість міст півдня України свою офіційну історію починають з російських пропагандистських тез – з ХVІІІ століття, конкретніше з 1778-го року, коли на березі річки Кальміус російською імперською владою було засноване повітове місто Павловськ, перейменоване наступного 1779-го року за розпорядженням князя Григорія Потьомкіна на Маріанополь чи ж звичніше для нас – Маріуполь.

У ті часи Російська імперія займалася підготовкою до приєднання території Кримського ханства, відтак готувала різні політичні акції, котрі б створили сприятливе підґрунтя.

У 1768 році розпочалася чергова російсько-турецька війна, якій судилося стати найбільшою за масштабом у довгому протистоянні двох країн.

Після укладення Кючук-Кайнарджийського мирного договору у 1774 р. на території Кримського ханства посилилося релігійно-етнічне протистояння між християнами (греками й вірменами) та мусульманами (татарами). Не допоміг навіть указ  хана Шагін-Гірея, ( був лояльним до Петербурга) у 1777 році, котрий зрівняв у правах представників обох віросповідань. 

В таких умовах місцеві греки шукали захисту в росіян – останні ж вирішили скористатися моментом: масове переселення християнського населення з території Криму мали б істотно підірвати економіку ханства, змусити місцеву владу прийняти входження півострова до складу Росії. 

Тобто Петербург зробив ставку на гібридні методи упокорення Криму.

Формальним приводом для цієї депортації стали листи з проханням про допомогу духовного очільника кримських християн митрополита Готського і Кафського Ігнатія на адресу російської імператриці Катерини ІІ, які він надсилав у 1771-1772 роках. 9 березня 1778 імператриця підписала два рескрипти на ім’я П. Рум’янцева і Г.Потьомкіна з наказом провести переселення всіх християн (греків, грузинів, вірменів та волохів), які мешкали у Криму, на вільні землі Новоросійської та Азовської губерній.

Безпосередньо сама акція переселення тривала протягом липня-вересня 1778 р., але ще майже півтора року знадобилося, аби вірменам й грекам нарешті надали обіцяні землі. Останні оселилися в районі сучасного Маріуполя, ставши етнічною основою нового міста. На кінець року Кримський ханат залишили 31386 християн: 18395 греків, 12612 вірменів, 218 грузинів та 161 волох. Переселенцям надавали соціально-економічні пільги, зокрема збільшені земельні наділи, звільнення на тривалий строк від податків та рекрутської повинності. Водночас станом на 1781 рік у Маріупольському повіті мешкало 14483 греків, тобто їх чисельність зменшилася у порівнянні з роком переселення майже на 4 тисячі.

Щоб не бути депортованими на материкову Україну, кримські греки ховалися по лісах, приймали іслам і навіть розпочинали бунти, які придушувані військами імперії.

Кінцева ціль, поставлена російським колоніалізмом, остаточно була досягнута у 1783 році, коли землі Кримського ханства врешті-решт увійшли до складу Російської імперії.  Однак для багатьох депортованих з півострова греків це стало шансом для повернення на батьківщину.

У війні з Україною сучасна Росія використовує злочинні інструменти імперської політики, зокрема, насильну депортацію мирного населення, які, здавалося б, повинні були відійти в небуття з падінням останньої іімперії в Європі – Радянського Союзу.

За свідченнями  радника міського голови Маріуполя Петра Андрющенка: 

«Це справжня примусова депортація. Тому що, як би воно не сталося, якщо у людини навіть не питати, куди вона хоче потрапити, і блокувати всі її можливості, щоб потрапити на ту частину, яка контролюється Україною, – це точно не евакуація.[…] Найбільша частина людей – яких оформляють як «біженців» і депортують до економічно депресивних районів Росії. Наразі нам відомо про Томськ, Володимир, Ярославль, вже є інформація про заплановану депортацію до Самарського регіону. Це мені нагадує більш ситуацію Другої світової війни й тих гастарбайтерів, яких вивозили німці».

Цей злочин Росії не залишиться безкарним, а Україна докладатиме зусиль, щоб силоміць вивезені  маріупольці повернулися в свою державу.

Путінська “денацифікація” означає фізичну ліквідацію всіх, хто не визнає Україну частиною росії. А так звана “демілітаризація” передбачає знищення не лише українського війська, але й загалом української держави.

Масові депортації, убивства, руйнування, терор. Це і є головне завдання російського вторгнення. Росіяни навмисно стирають з лиця землі українські міста, заводи, інфраструктуру. Вони цілеспрямовано прирікають людей на голодну смерть. Окупанти спеціально заарештовують, катують, розстрілюють активних громадян, представників інтелігенції, священників.

Історія повторюється. росія навіть не затруднюється придумати новий сценарій.