Деокупація 1918 року: як Україна Крим, Донбас та Білгород визволяла

18 лютого 1918 року на боці УНР у війну увійшла Німецька імперія. На наступний день німецькі війська зайняли Луцьк та Рівне. Недавні вороги почали допомагати українцям виборювати право на самостійність.

Суттєвого опору більшовиків не було. Більшість завчасно втекла з українських земель, пограбувавши міста й села. У радянській літературі ті події назвали евакуацією. Методи російських інтервентів не змінилися до нашого часу.

Слов’янський напрямок і Кримська операція

Ключовою фігурою тогочасного українського військового командування став Олександр Жуковський — військовий міністр, а згодом міністр морських справ УНР, якого призначили на посаду відразу після відступу з Києва і втечі до більшовиків попередніх очільників військового міністерства.

10 квітня Жуковський видав спеціальний наказ визволити Крим силами військ УНР. Для походу на півострів зі складу сформованої в Гнатівці окремої Запорізької дивізії, що складала фактично всю українську армію, була виокремлена ціла низка частин. Жуковський почав формувати Кримську групу, яка мала випередити німецькі війська на підступах до території, і видав генералу Запорізької дивізії Олександру Натієву наказ зайняти Крим і встановити контроль над Чорноморським флотом.

Тоді Натієв розділив свою дивізію на дві частини: група на чолі з командиром 2-го Запорізького пішого полку Петром Болбочаном та група під командуванням командира 3-го Гайдамацького полку Володимира Сікевича. Друга група мала наступати через Лозову на Донбас, тому утворилися два напрямки походу. Перший — Слов’янський на чолі з Сікевичем; другий став підґрунтям для Кримської операції, якою командував Болбочан.

Очільник Кримської операції блискавично звільнив Павлоград, Олександрівськ (нині Запоріжжя) та Бердянськ. Щоб узяти гору в цих «скачках навипередки» (саме так міністр Жуковський описав наступ українських і німецьких військ на Крим), Болбочан вирішив здобути півострів, рухаючись через Чонгар. Уже 22 квітня командувач доблесно крокував по Кримському півострову, де серед кримських татар утворився рух опору. Кримські татари, як і українці, боролися з більшовицькими загарбниками. 29 квітня в Севастополі кораблі Чорноморського флоту урочисто підняли українські прапори, ознаменувавши повернення української влади на кримську землю.

Водночас на Слов’янському напрямку на Сході України розгорнулися важливі події. Основною метою Сікевича було встановити контроль над ресурсами Донецького кам’яновугільного басейну. У складі Слов’янської групи перебували славнозвісні 1-й Запорізький піший полк імені Петра Дорошенка під командуванням Олександра Загродського, 3-й Запорізький піший полк імені Богдана Хмельницького під командуванням Олександра Шаповала, 3-й Гайдамацький полк та деякі інші частини.

З 15 по 30 квітня відбулися найбільші бої за Донецьку заглибину.

У результаті яких війська Сікевича поступово визволили Слов’янськ, Горлівку та Дебальцеве. Війська здійснили наступ у декількох напрямках: станція Юзівка (нині Донецьк), Попасна, Бахмут та Дебальцеве.

Пізніше Сікевич у своїх спогадах провів історичні паралелі на шляху до визволення Донеччини. Особливо яскравий був момент із робітниками Краматорська, які зустрічали військових із хлібом-сіллю та українським стягом у руках. Сотник Ляхович тоді, отримавши прапор, сказав важливі слова: «Ми з гордістю приймаємо ваше благословення й будемо робити все, щоб ваше бажання виконати і щоб по цілій Україні заспівали радісну пісню „Ще не вмерла Україна!“ А це мусить бути, бо військо й робітництво — це непоборима сила. Слава вам і всім робітникам по цілій Україні, які є тої самої думки, що і ви».

30 квітня військові прибули до Колпакового (нині Ковпакове в Луганській області). У той час на Дону розгорталося антибільшовицьке козацьке повстання, яке завершилося на початку травня поваленням радянського режиму і встановленням влади отамана Петра Краснова. Сікевичу наказали зупинити просування Слов’янської групи і пропустити німців уперед. Війська УНР  на кордоні з Військом Донським установили два високі стовпи пофарбовані в синій і жовтий кольори, які оздобили тризубами й написами «УНР».

У квітні того самого року українські газети повідомляли про взяття Білгорода з посиланням на Генеральний Штаб Української Народної Республіки.

Це не дивно, бо 6 березня 1918 року в законі про новий адміністративно-територіальний поділ України Білгородщина відзначалася як територія УНР.

Тоді ж актуалізувалося питання щодо належності Кубані й Дону до України. У 1918 році Україна не претендувала на ці території попри велику кількість українців серед тамтешнього населення. На Кубані, як і на Дону, існували потужні козацькі рухи до відокремлення від росії. Відомо щонайменше декілька спроб союзу Кубані з Україною. Одна з них відбулася в січні 1918 року. Через активний наступ більшовиків реалізувати її до кінця не вдалося.

У травні союзні війська зупинилися в Коренево (нині селище міського типу курської області рф), де була підписана угода між німецько-українською та російською сторонами про припинення воєнних дій 4 травня 1918 року. Саме за цією демаркаційною лінією між Українською Державою і РСФРР можна з упевненістю встановити тогочасні кордони України. Також, за вище згаданим Берестейським мирним договором, землі Холмщини (історичний центр — місто Холм, нині територія Польщі) та Підляшшя (південний схід сучасної Польщі) входили до складу вільної України.