Чому ми так мало говоримо про Велике князівство Литовське

Українські землі не були окуповані

Михайло Грушевський колись називав перехід українських земель під владу Великого князівства Литовського й Польського королівства окупацією. А втім, якщо читатимемо середньовічні літописи, зокрема опис походів Казимира III на Львів 1340 і 1349 років, не знайдемо відомостей про окупаційну адміністрацію і радикальні зміни у звичному способі життя місцевих мешканців.

Для мешканців певної території зміна монарха в час, коли не існувало поняття нації, не відчувалася як щось значуще. У звичному сенсі поняття окупації, тобто усвідомлення покорення іншим народом, застосувати до Середньовіччя складно. Навіть читаючи детально всі хроніки, ми не знаходимо підтверджень, що населення Руського королівства вважало себе окупованим.

Привабливість українських земель для Литви

Ще один важливий аргумент полягає в тому, що українські землі були надзвичайно привабливі для Литви ще від середини XIII століття. Серед них — Волинь і Галицька Русь, що стали своєрідним культурним політичним і культурним центром у XIII — XIV століттях, а Велике Київське князівство — земля безпосередньо навколо столиці Русі, де діяла Київська митрополія.

Незважаючи на те, що митрополит не перебував у Києві, по 200 роках існування християнства ліквідувати церковну структуру було неможливо. Митрополія і її організація зберігали контури того духовного світу, який знищили монголи в Наддніпрянщині. До того ж політичний вакуум, створений як через розпад князівств, так і через панування ординців, став родючим ґрунтом для подальшої експансії.

Родина Ґедиміна завдяки своїй чисельності й контролю над історично важливими центрам влади встановила свою владу на цих територіях. Це згодом призвело до утворення потужного історичного регіону — Поділля. Важливу роль відіграли міста, де існували єпископські катедри. Вони сприяли поширенню впливу й авторитету нових володарів.

Часто ми віддаємо перевагу мало дослідженим моментам, які виходять на перший план.

У шкільних підручниках і програмі ЗНО широко згадується битва біля річки Сині Води (приблизно 1362 рік), яку часто трактують як вирішальне зіткнення між литовсько-руськими і татарськими військами, що призвело до переходу частини Правобережжя під владу ВКЛ. Проте існують великі сумніви щодо епохальності цього бою.

Точної дати й місця битви не збереглося: деякі дослідники припускають, що вона могла відбутися на території сучасної Кіровоградської області, а не там, де її традиційно розміщують.

Логістика теж викликає сумніви: наприклад, чому князь Ольґерд мав вирушати до сучасного Кропивницького, що розташований за 800 км від Трок — колишнього центру влади Литви, враховуючи складність пересування через басейн Прип’яті й Полісся?

Отже, битва на Синіх Водах є радше історіографічним конструктом, легендою, що пояснює появу Ґедиміновичів на Правобережжі Дніпра. Вона не має чітких підтверджень у первинних джерелах, але може слугувати засобом утвердження певних наративів.

Литовсько-московські війни: запекла боротьба за Руську спадщину

Литовсько-московські війни (1500–1503, 1507–1508, 1512–1522, 1534–1537) були низкою конфліктів між Великим князівством Литовським і Московським князівством, які велися за давньоруську спадщину — території, що колись належали Київській Русі. Приводом до їх початку став самовільний перехід частини верхньоокських і сіверських князів з-під литовської влади під московську.  Загальним результатом воєн стало послаблення ВКЛ і посилення Москви.

Попри перемоги московського війська в цих конфліктах, російська історіографія часто замовчувала свої програші. Це створювало спотворене уявлення про реальний хід подій і перемоги. Наприклад, поразка московського війська під Оршею (8 вересня 1514 року, коли союзне військо ВКЛ і Польщі, очолюване руським князем Костянтином Острозьким, розбило армію Московського князівства), оминались або принижувалися в описах. Таким чином, Росія часто виправдовувала або ігнорувала свої недоліки, що вплинуло на формування загальноприйнятої історичної пам’яті про цей період.

Цей загальний контекст допомагає зрозуміти, що литовсько-московські війни були не стільки конфліктом завоювання, скільки боротьбою за спадщину давньоруської державності, а їхні результати й програші мають важливе значення для розуміння історичної динаміки Східної Європи.

Князівство Литовське стало Великим завдяки Русі.

Без Русі, як показують факти, важко уявити, як Велике князівство Литовське могло б стати однією з найбільших держав пізньосередньовічної Європи. Демографічно, якщо провести сучасний перепис, до 90 % населення ВКЛ були б представниками слов’янських (руських) груп, а не етнічними литовцями. Русь доклала свій внесок не лише територією і населенням, а й мовою. Церковнослов’янська мова використовувалася в офіційних документах і правовій системі до 30-х років XIV століття. Перший Литовський Статут, виданий 1529 року, демонструє високий рівень правової думки того часу і свідчить про те, що основа державної системи була створена на базі давньоруських традицій. Це сприяло тому, що, попри зміну правлячих династій, культура, ментальність і правові звичаї залишалися спільними для всіх земель.

Таким чином, навіть якщо офіційно держава називалася Великим князівством Литовським, її внутрішній устрій і культурна спадщина відображали єдність Русі, яка дозволила сполучити території сучасної України в єдиний історичний простір, що й сьогодні є важливим компонентом національної ідентичності.Недостатність історичних джерел і викривлення історії за часів Радянського Союзу затемняють цей період. Нестача згадок про великі перемоги, наприклад про битву під Оршею, заважає розумінню реального перебігу подій.