Мистецтво, що пережило імперії. Петриківський розпис — символ Дніпровщини

Петриківський розпис — впізнаваний символ України.

Мистецтво, що народилося в самому серці Придніпров’я. Жива традиція, яка пройшла крізь імперські заборони, колективізацію, тиск радянського соцреалізму — і не втратила свого голосу.

У 2013 році петриківський розпис увійшов до списку нематеріальної спадщини ЮНЕСКО. Але це визнання — не випадковість. За ним — роки боротьби, праці й особистих історій. Серед тих, хто присвятив петриківці життя, — художник з Дніпровщини Андрій Пікуш.

Андрій Пікуш — художник, який понад пів століття захищав петриківський розпис. 

Коли у 90-х закривалися мистецькі фабрики, а народне мистецтво втрачало підтримку — він створив Центр народного мистецтва «Петриківка». Коли держава мовчала — писав програми, оббивав пороги, переконував, організовував, вкладав особисті кошти.

Пікуш не дозволив петриківці стати музейним експонатом. Він зробив усе, щоб вона жила.

Його позиція чітка: петриківка — не декоративна прикраса, а культурна опора України.

«Мені пощастило у тому, що я зміг навчатись у людей, які, як Гомер, творили справжнє епічне мистецтво. То була справжня українська традиція, не зіпсована радянським та російським впливами», — казав він.

Саме тому вона так важлива. Саме тому за неї варто боротися.

Любов до українського — передається і виховується в сім’ї.

Пікуш народився в Петриківці і з дитинства дихав цим мистецтвом. Його бабуся — відома українська майстриня Тетяна Пата — вперше посадила малого хлопця за стіл з фарбами. Вона показала йому, як звичайна стеблина рогози може стати пензлем, а відбиток пальця — ягідкою.

Так у його житті з’явилася петриківка. Назавжди.

Людину визначає не лише талант, а й позиція.

Пікуш був не тільки художником — а й педагогом. У найважчі часи не ховався в майстерні: створював школи, писав програми, навчав дітей. Особисто взяв кредит, щоб врятувати стару будівлю під художню школу.

Вчив бачити у квітці не форму, а сенс. І зберіг ці знання в учнях — серед яких його дружина Марія, син Тарас і майстри, відомі по всій Україні.

Петриківський розпис — не сувенір. Це жива культура.

З цією думкою Андрій Пікуш і створив Центр народного мистецтва «Петриківка». Об’єднав художників. Зберіг традицію. Вистояв тоді, коли закривались фабрики й гасли майстерні.

А потім зробив більше — домігся, щоб про петриківку дізнався світ. Його роботи виставлялись у Польщі, Франції, Канаді, США. Саме його зусилля стали частиною великої справи, яка завершилась визнанням петриківки ЮНЕСКО.

Чому петриківський розпис важливий для Дніпровщини?

Саме в цьому регіоні сформувалася унікальна художня школа, що зберегла себе всупереч усьому: імперським заборонам та радянським шаблонам.

Це мистецтво стало візуальним кодом області — з філософією природи, оберегами, барвистими орнаментами, впізнаваними, на перший погляд.
Воно — у шкільних програмах, фестивалях, у виставках, дизайні, туристичних маршрутах.

Петриківка — голос Дніпровщини. І поки він звучить — живе і наша місцева культурна пам’ять.