Репресовані, зґвалтовані і депортовані. Історія родини, яку депортували у Сибір
Пані Маріє, чи могли б ми почати розповідь з вашої родини: що ви про них пам’ятаєте та ким вони були?
У Ставчанах Кіцманського району був фельдшер Яків Оліксієвич. Це мій дідусь, тобто моєї мами батько. Оскільки він був фельдшером, то він був на кілька сіл, і заодно був зв’язковим ОУН. Урешті-решт у 1944 році його арештували більшовики, і відтоді я його не бачила: його відправили в Магадан. Коли мого дідуся депортували, моя мама переводила хлопців та була зв’язковою УПА.
Мамка не говорила чоловіку, куди вона ходила, а потім, коли вона завагітніла мною, батько каже: «куди ти так підеш?» Це був червень 1947 року. Моя мама сказала, що треба піти туди і щось понести. Батько пішов сам. Ну а добрі сусіди… [донесли інформацію про батька], потім він вернувся, його вже чекали і його заарештували та забрали.
Репресовані та депортовані
Але це було в червні 1947 року, а вже 22 жовтня 1947-го, на Якова [релігійне свято], забрали бабусю з чотирма дочками та везуть у Чернівці, садять у вагон і відправляють, і в цей же час мою маму, вагітну мною, забирають теж. І мама їде на цій “бричці” (така фіра накрита), і бачать, що старший її син, з першого шлюбу, мій старший брат, йде додому з бідончиком. І моя мати не крикнула, вважаючи, що нехай залишається в селі, бо вони не знали що з ними буде.
Як більшовики ґвалтували, калічили і вбивали
Мама була в одному вагоні, бабуся з чотирма дочками в другому вагоні. Старша, після мами, Аничка, яка мала виходити заміж — її в потязі зґвалтували (так казали люди), і вона помішалась розумом [збожеволіла]. І мамка їхала в тому вагоні, і коли вже почались перейми, вона хотіла ставати на коліна як християнка і просити Бога, щоб допоміг, а жінки-галичанки кажуть: “Та не просіть, Бог вас і так помилує. Ми будемо молитися”. І вони почали молитись. Мама народила мене у вагоні, який нас депортовував. Мама постійно мене тримала під грудьми, щоб я не заплакала, бо там якийсь хлопчик малесенький заплакав, і охоронець підійшов, взяв за ноги і викинув через вікно. Мама, коли ось це була в потязі, її охоронець хотів вдарити в живіт, а її ударили сюди [у голову], і вона осліпла. Потім вона була паралізована, це вже таке.
І нарешті, зупиняється потяг. І кажуть: “Ахтемийчук! На выход с вещами”. Мама забрала “вещи”, те що було, вийшла, і її погрузили в якийсь вагон. Ніч, поїзд поїхав, було темно, але ми почули звуки коней і побачили, що там сіно і коні. Скільки вони їхали, вони не знають. Аж раптом потяг зупинився, відкрилися двері, і коней забрали, а воріт ж не закрили. І коли вже так більш-менш придивилися, було написано “Оршівці”, а Оршівці — це ж тут поруч, Кіцманський район. І мама пішки в село прийшла зі мною.
Якщо ви з вашою матір’ю врятувались, то інші члени родини все таки були депортовані?
Так. Вони поїхали на Урал. Одна, Аничка, не знаємо де, а Марія, Магдалина і Агафія лишилися там та вийшли заміж та разом з татарами у 1955 чи в 1956 році переселилися в степову частину Криму, а Агафія залишилася на Уралі доглядати дідика та бабку, які відбували там заслання та пізніше померли.
Невідома і забута історія про дідуся: буковинське віче
Коли в нас було буковинське віче, там де зараз танк, там було ось це віче і там дідуся мого рідний брат Георгій [Алексієвич] проголошував промову. Він був професором, адвокатом і викладав десь у Чернівцях… Дуже цікаво, я навіть не знаю, де він, як його доля склалась. Розповідали, що він тримав капелюх, перед людьми, коли виступав на віче, і хтось почав стріляти, і йому сказали, щоб пригнутись, а він каже: “Ворог стріляє, а Бог кулі носить”. А ось інші його [дідуся] два брати саме в УПА загинули, а Іван і Микола емігрували в Канаду. Як саме вони зуміли емігрувати, я не знаю, але ось за Георгія цікаво тому, що Алексієвич Георгій або Юрій, його румуни прирекли до розстрілу, а після анексії Буковини більшовиками він був засуджений органами НКВС як “соціально небезпечний елемент.
Чи ваша родина ділилася спогадами про перебування в УПА?
Ні. У нас це було заборонено. Взагалі. Ми ніколи про це не говорили, ми дуже боялись, навіть зараз вам можу сказати таке: коли батько повернувся з в’язниці, я була вже в третьому класі, і ми вчимо: називний: “хто, що?” — лід, родовий: “кого, чого?” — льоду. А батько мені каже: “Не льоду, а леду!” А я кажу: “Так, Параска Миколаївна…” — “Пиши леду, я тобі сказав”, і він пірвав зошит, а мама: “Івасику, дай хоть цим виховати дитину, виростити. Ми так понищені”. У нас було табу на цю тему.
Як проходило ваше дитинство в цих умовах після повернення?
Ну, по-перше, я народилася дуже хворою, з двостороннім запаленням нирок, яке досі є. Мамка завжди пильнувала мене. Ми жили біля ставу, діти купаються, а мені не можна: я влітку з кролячою шкірою на попереку. А коли батько повернувся з тюрми, ну як сказати, я росла без нього, і не було у нас єдності, навіть до самого кінця, хоч я й старалась… Але я для нього була просто Марія.
Чи не зазнавали ви ідеологічного впливу в школі чи таврування як “дочка репресованих”?
Ні, мене ніколи. Оскільки до дідуся гарно відносились у селі та шанували нашу родину. Та й, по-перше, я добре вчилась, хоч ми дуже бідно жили, але я любила писати вірші, і зараз пишу… За маму ніхто не знав, що вона була зв’язковою, це батько сказав, коли прийшов додому. “Якби не це, я б у тюрмі не сидів”, — сказав він. […] Щодо ідеологічного впливу в школі, вдома казали: “Хочуть так у школі, кажи як у школі”. Проте я в школі ніколи не була активісткою… І я після 8-го класу, після 9-го працювала, три рази поступала в Педучилище. Математику здавала, диктант писала, а на сольфеджіо провалювалась, хоча я усе життя співаю і до сих пір співаю. А ніхто говорив, тому що мій батько репресований — оце єдине.
Зараз пані Марія активно допомагає Збройним силам України та щоранку плете сітки, кікімори для хлопців та дівчат на фронті ще з 2014 року. А також вона обожнює співати — таку змогу вона отримала після проголошення незалежності України. Вона брала участь у різних хорах, ансамблях, співала різні українські пісні, а зараз співає людям, що допомагають плести сітки в українському народному домі, та активно пропагує перехід на українську мову. Каже, що любов до української пісні їй передалася від прадідуся, який знав у початковій школі всього «Кобзаря» напам’ять.
Дата публікації: 10 Травня 2024