Утрачене кохання Івана Франка: «Вона була невинна, як дитина, пахуча, як розквітлий свіжо гай»

Наша історія починається в далекому 1874 році, коли священник Михайло Рошкевич довідався, що в Дрогобицькій гімназії, в якій навчався його син Ярослав, був вельми обдарований юнак, що до того ж займався репетиторством. Юнака звали Іван Франко. Усі вчителі були в захваті від нього й пророкували йому велике майбутнє, тому Рошкевич без вагань запропонував хлопцю підзаробити, навчаючи Ярослава. Молодого викладача запросили в гості до родини Рошкевичів, у якій, окрім Ярослава, було ще троє дітей, серед яких була мила дівчинка Ольга.

Спочатку Франко зовсім їй не сподобався, бо був рудоволосий, невисокий, «у чорнім довгім сурдуті, в дзюбатих штанах, у чоботах із довгими халявами і мʼякім чорнім капелюсі з широкими крисами». Зате обізнана й виважена Ольга, що знала кілька іноземних мов, збирала фольклорні твори й любила літературу, відразу опинилася в серці майбутнього Каменяра.

Йому було 18 років, їй 17. Перші паростки почуттів почали проростати.

Мати дівчини не раз помічала знаки уваги в бік її дочки, тому любила дошкуляти: «Ну що, де твій Іванко, Ольго?» На що чула жартівливу відповідь: «Він такий мій як твій, мамо».

Ольга й Іван проводили багато часу разом. Вони були споріднені душі: обговорювали прочитані книжки, ділилися думками, принципами світогляду. Іван підтримував Ольгу в перекладі творів, заохочував її писати свої й знайомив з українською літературою. 

Того ж року майбутній письменник повернувся до Дрогобича й написав перший лист:

«Міг би-м пані говорити дещо про себе і свої пригоди вакаційні, про своє життя і про поетику, але не знаю, чи паню теє буде інтересувати… По-перве, осміляюся запитати, як ся пані мають і як живуть тими часами, також що поробляють татко, мамця, панна Михайлина і всі домашнії. Пані не піймуть, як часто я згадую Ваш дім і тії дні, котрі я у Вас перебув… Дальший мій вопрос єсть, чи пані не гніваються на мене чи то за теє, що-м до сього часу нич не писав, чи то за теє, що тепер пишу, чи то за тон сього письма. Не остаєсь мні, протеє, нич інного, як тільки іще перепросити паню, що сей лист так довго пишу. На тім кінчу моє нинішнє письмо».

Наступні два роки листування не припинялося, а тільки наповнювалося відчайдушними спалахами любові: «кохана Ольдзю, моє серце», «Раз жити і раз кохати — таке моє серце», «я тебе люблю… Я ж, як сама знаєш, люблю тебе першу в житті, пізнаючи й люблячи тебе, я пізнав женщину перший раз…»

Юний Іван зізнавався, що Ольга його муза, що тільки завдяки їй він пише.

Франку виповнилося 20 років. Він мав безліч планів, один з яких — покликати кохану заміж. Упевнившися, що почуття взаємні, Іван попросив руки Ольги в її батька, і той дав добро. Варто зазначити, що Іван Франко мав прогресивний погляд на шлюб: він не хотів обмежувати жінку тільки кухнею і вихованням дітей — він уважав, що Ольга може стати видатною письменницею, і присягався, що на цій кар’єрній стежині з радістю їй допоможе.

Але не так склалось, як гадалось. У 1877 році Івана Франка заарештували за соціалістичні погляди й приналежність до таємного гуртка й вигнали з університету. Михайло Рошкевич, не бажаючи мати «неблагонадійного» зятя, заборонив Ользі виходити заміж за Івана, ба навіть заборонив листуватися з ним. Дівчина почувалася наче в клітці: «Чи можу я жити так дальше, не зносячись з тими людьми, з якими хочу, не видячи ніколи навіть жадної книжки доброї, якої мені конче потрібно. А так, не видіти ніколи! Бо всі способи перетяті, всі дороги заперті відтепер. І можна так дихати дальше?»

Та попри все закохані продовжували спілкуватися. Іван мусив вигадувати цікаві способи, щоб рідні дівчини не запідозрили, від кого вона отримує листи: писав лимонним соком або позначав літери в книжках, які потім Ольга виписувала і складала. Ще були таємні зустрічі: ідучи в ліс, Ольга в’язала стрічки на деревах, щоб коханий знав, куди йти. Про дівчину пліткувало все село, і вона важко це переживала, навіть думала про самогубство.

Франка заарештували вдруге. Під тиском батьків Ольга вийшла заміж за майбутнього священника Володимира Озаркевича, якому згорьований Франко відразу написав листа: «Я протягом кількох літ, поки ще був легальним чоловіком, не поскрибованим і не зачумленим, бував у Рошкевича і, розуміє­ться, пізнав і полюбив панну Ольгу і просив родичів її руки. Ольга не вміє швидко забувати, вона з тих характерів, котрі ломляться, а не гнуться, і, полюби вона всякого другого, зробила би так само».

Іван важко переживав одруження коханої, але нічого вдіяти був не в змозі. Він насмілився навіть написати Ользі про те, щоб вона забула все, що між ними було й поважала свого чоловіка. Писав, що любитиме її завжди.

«Правда, люблячи тебе, я повинен терпіти враз з тобою, але ти не забувай, що моє давнє місце в твоїх особистих ділах зайняв другий, і до нього все те належить в найбільшій степені. Між нами можуть бути тепер тільки зносини ділові… Прощай, дорога приятелько!»

У 1879 році Ольга з чоловіком переїхали.

Звичайно, вона не кохала Володимира, бачачи в ньому радше друга. Їхній шлюб багато років був фіктивний: вони спали в різних кімнатах.

У 1880 році Ольга й Іван зустрілися в Коломиї. Ось спогад Ольги про той день: «Не тямлю, чи було мені коли так легко на серці, як того вечора; тоді і любов гаряча почала приступати до мене. Як хороше жінці любити!»

Лебединою піснею стосунків Ольги Рошкевич і Івана Франка була зустріч на вокально-декламаторських вечорницях у 1884 році. Пізніше Франко написав Агатангелу Кримському: «Наша любов тяглася 10 літ».

Зрештою Володимир став справжнім люблячим чоловіком Ольги. У пари народився спочатку син, якого назвали Іваном, а потім і донька Олена. Жінка цілком поринула в сімейне життя, в якому місця для вже одруженого Івана не було.

Та, на жаль, доля не була прихильна до Ольги: спочатку помер син, а потім чоловік. Разом з донькою вона переїхала до Львова. Попри безліч запрошень Франка навідатися в гості, Рошкевич ні разу не переступила порога дому письменника. Навіть, коли, висловивши останню волю, Іван попросив Ольгу прийти попрощатися з ним, вона не прийшла. На похороні теж не зʼявилася, а лише спостерігала за похоронною процесією з вікна.

Доживала віку Ольга бідно, була сумна, майже не розмовляла, розчарувалась у своєму житті. Цілий світ їй був не милий. Останньою волею Рошкевич було, щоб листи від поета поклали їй у труну під голову, що й зробили.