Найбільше досягнення Михайла Грушевського

У Московії, а згодом в імперії Романових здавна панувала думка про єдність українців і росіян в історичному, мовному, культурному й духовному розуміннях. До кінця описану схему довела класична російська історіографія кінця XVII — початку XX століття.

У двох словах:  М. Погодін, М. Карамзін, С. Соловйов та інші історики писали, що спадщина Київської Русі перейшла до Володимиро-Суздальського князівства, а від нього — до Московського. 

Так утвердилась ідея про взаємозв’язок між середньовічною Руссю і Російською імперією.

Малоросійський народ за означеної парадигми з’являвся на сторінках монографій тільки від періоду козаччини, до цього будучи частиною загальноруського.  Оформив і міфологізував «звичайну схему» російської історії імперський історіограф Н. Устрялов. 

Його тези: 

• Росія як єдина цілісна держава й нація існувала з часів Київської Русі:
• Переяславська рада 1654 р. — це «союз двох Росій». 

Оперуючи давньою єдністю «Російської держави», не одне покоління монархів легітимізувало свої права на землі України й Білорусі.

У деяких аспектах справа доходила до відвертої антинауковості. Той же Погодін висунув популярну тезу:

давній Київ населяли росіяни, але монгольська навала призвела до їхньої масової міграції на північ. 

Нові племена з Карпат заселили Україну в XIV і XV століттях, створивши новий етнос. На той час нікого не хвилювала відсутність об’єктивної можливості довести цю теорію за допомогою джерел і лінгвістики.

Класична імперська схема змогла знайти виправдання експансіонізму Російської імперії,

надаючи їй право на безперервну тисячолітню історію «Росії» та «російського народу». У ній залишалося мало місця для українців і білорусів, яких називали відгалуженням російської національної родини.

Тим часом українська історіографія майже все ХІХ століття перебувала в зародку. Ми знаємо, що використання української мови повсюдно заборонялося зокрема Валуєвським циркуляром і Емським указом. 

Вільніше дихалося на західноукраїнських землях,

підконтрольних імперії Габсбурґів. Тепер ближче до суті. 1894 року до Львова переїхав Михайло Грушевський.

За рекомендацією Володимира Антоновича його призначили на посаду ординарного професора кафедри всесвітньої історії з окремим оглядом історії Східної Європи Львівського університету. Саме Грушевський став тим, хто закінчив утворення концепції нової української історії, що пройшла довгий шлях розвитку.

У короткій статті «Звичайна схема «русскої» історії й справа раціонального укладу історії східного словʼянства» вперше авторитетний дослідник піддав сумнівам імперський підхід до розуміння минулого.

Резонансну публікацію надрукували у випуску збірника «Статьи по славяноведению» (Санкт-Петербург, 1904).

Її головні тези:

• Спростовано концепцію зміни географічних центрів і механічного повʼязування різних історичних періодів;
• Прямий лінійний розвиток російської нації від Київської Русі є нелогічним;
• Українці, білоруси й росіяни мають окремі й відмінні історії;
• Давньоруська держава не перемістилася на північний схід, а продовжувала існувати на українській території як Галицько-Волинська держава, а пізніше — Литовська Русь.

Висновок — кожний народ розвивався окремо попри те, що іноді їхні долі перепліталися.

Грушевський не ідеальний історик.

Він, як і всі, міг припускатися помилок у міру свого народницького світобачення. Його праці — не основа для українських істориків. Вони піддавалися і будуть надалі піддаватися критиці з точки зору методології.

А втім, найважливіше досягнення особистості Грушевського-дослідника не в тисячах сторінок тексту, а в згаданій маленькій статті. Використовуючи наукову критику, він виступив проти панівної імперської міфології. 

Грушевський замінив парадигму,

в якій українці майже не відігравали жодної ролі навіть на власній території, іншою, в якій вони мали давню історію. І найголовніше — він створив інтелектуальний простір, у якому тепер могли розвиватися дослідження з української історії в незалежному напрямку.

На свій час Україні для політичної реалізації була потрібна власна національна схема розвитку. Її оформлення стало можливе завдяки Михайлу Грушевському.