Іван Миколайчук. Великий син буковинської землі

Іван Миколайчук народився 15 червня 1941 року в селі Чортория Чернівецької області в багатодітній селянській родині. Був четвертою дитиною з тринадцяти. Змалку відрізнявся від інших допитливістю та спостережливістю, любив співати, грав на кількох інструментах, та найбільше захоплювався скрипкою. Допомагав батькам у господарстві. Любив пародіювати сусідів, за що отримав прізвисько «артист».

У рідному селі була тільки початкова школа, тому по її закінченні Іван щодня чимчикував понад 2 км на навчання в сусіднє село.

У віці 12 років почав грати в сільському аматорському театрі. Його перша роль була у виставі «Безталанна». У 14 років уперше потрапив на кіносеанс і саме тоді зрозумів, чому хоче присвятити своє життя. У 17 років написав свій перший кіносценарій «Живий хрест у мертвій діброві», в основу якого лягла достовірна історія про сільських Ромео і Джульєтту.

У 1957 році Миколайчук закінчив Чернівецьке музичне училище, а через чотири роки — студію Чернівецького музично-драматичного театру імені Ольги Кобилянської. Від 1963 по 1965 роки навчався на кіноакторському факультеті Київського інституту театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого. Тоді ж дебютував у стрічці «Двоє» Леоніда Осики.

Навчаючись на другому курсі, одночасно знімався в стрічках «Сон», де грав молодого Тараса Шевченка, і «Тіні забутих предків», де грав Івана Палійчука.

До речі, на цю роль кіноактора затвердили в останній момент і не дарма: «Тіні забутих предків» здобули 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях, з-посеред яких 24 гран-прі, і увійшли в Книгу рекордів Ґіннеса за кількістю нагород. Ба більше, Гарвардський університет додав стрічку в список обов’язкових для перегляду студентам, що претендують на кандидатський ступінь у кінознавстві.

Режисер фільму Сергій Параджанов так казав про головного актора: «Я не знаю більш національного народного генія… До нього це був Довженко», а Лариса Кадочникова, акторка, що зіграла в «Тінях забутих предків» роль Марічки, згадувала Івана так: «Високий і з дивовижною копною волосся. Мені розповідали, що він з сільської родини, але несподівано я побачила графа».

У наступні роки зіграв роль комісара у фільмі «Комісари», у якій відкрив світу свій тонкий психологізм, акторську багатогранність і несподівані контрасти. Також знявся у фільмах «Захар Беркут», «Пропала грамота».

З фільму «Білий птах з чорною ознакою» почався новий період у творчості Миколайчука: він став ще й сценаристом. На жаль, у цей же період, у 70-х роках, радянська влада посилила переслідування української культури, і Миколайчука вони не оминули.

Івана звинуватили в націоналізмі ще в 1968 році під час зйомок фільму «Анничка»,

хоча він усіляко намагався пояснити різницю між патріотизмом і націоналізмом. На нього написали донос і визнали людиною ворожої ідеології.

Його положення погіршилося після виходу фільму «Білий птах з чорною ознакою», що здобув золотий приз московського міжнародного кінофестивалю. Стрічку сприйняли мало не як випад ворожих націоналістичних сил, а Миколайчуку не раз доводилося пояснювати свою позицію в різних владних установах.

Переслідування українських митців зробили свою ганебну справу: «Тіні забутих предків» фактично заборонили до показу, а Миколайчука поступово відлучили від творчого процесу.

Лише в 1979 році завдяки заступництву секретаря з питань ідеологічної роботи Володимира Івашка Іванові дозволили брати участь у зйомках фільму «Вавилон ХХ», у якому Миколайчук виступив сценаристом, режисером, актором і навіть композитором. За рік стрічка отримала нагороду «За найкращу режисуру».

У 1983 році кінорежисер створив сценарій картини «Небилиці про Івана», проте на дозвіл він був змушений чекати 2 роки, а коли його нарешті отримав, за станом здоров’я працювати вже не міг: прогресував рак. Стрічку зняв у 1989 році режисер Борис Івченко вже по смерті Івана Миколайчука.

Помер геніальний кіноактор 3 серпня 1987 року на 47-му році життя в обіймах люблячої дружини.

Митець прожив коротке, але яскраве життя. Він став прикладом для наслідування, нетиповим і самобутнім майстром своєї справи. Його правдиві зелені очі світилися навіть на чорно-білій плівці і запам’ятовувалися запалом і натхненням. Феномен Миколайчука полягає в тому, що він міг бути різним: ніжним і жорстоким, реальним і міфічним — багатоликим і багатоманітним. У головній чи епізодичній ролі, він завжди вносив у фільм щось своє. Попри все Іван Миколайчук залишався народним актором, про що свідчить і його заповітна мрія — накрити стіл довжиною 5 кілометрів і пригостити всіх жителів рідного села.