Ті, хто боровся з тоталітарним режимом: історія дисидентів з 1976 по 1991.

Революційна подія 1975 року.

Попри репресії дисиденти продовжили боротьбу. У столиці Фінляндії Гельсінкі був підписаний «Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі». Документи підписали глави 35 держав, включно з срср. Угода стосувалася багатьох сфер, ключовими питаннями наради стали зменшення напруги між капіталістичним і соціалістичним таборами, розв’язання суперечок тільки мирними шляхами. Велику увагу приділили блоку гуманітарних питань.

Українська Гельсінська група.

Поставивши свій підпис, Леонід Брежнєв обіцяв виконувати умови декларації, що суперечила “розвиненому соціалізмі”. Як і гадалося, дотримуватися прав людини ніхто не збирався, саме так виникла Українська Гельсінська група.

У 1976 році виникає невелика група правозахисників України. Опір системі продовжували чинити одиниці. На 50 мільйонів знайшлося лише 10 сміливців, про яких ми знаємо, а саме: засновник Микола Руденко, Іван Кандиба, Олесь Бердник, Петро Григоренко, Ніна Строката, Оксана Мешко, Левко Лук’яненко, Микола Матусевич, Мирослав Маринович, Олекса Тихий. Ці українці інформували світову громадськість про факти порушення прав людини в Україні. Спільнота також сприяла виконанню угод Гельсінської наради не тільки на папері, але й на ділі.

На жаль, до 1980 року майже три чверті Української Гельсінської групи отримали термін ув’язнення від 10 до 15 років. Миколі Руденкові підкинули 39 доларів, Олесеві Берднику – порнографічні листівки, а в Олекси Тихого знайшли заліплену в глину на горищі сараю німецьку гвинтівку. На місця заарештованих приходили нові люди, але для них вже були готові сфабриковані справи: В’ячеслава Чорновола звинуватили в зґвалтуванні, Василя Овсієнка – в опорі міліції, Ярослава Лесева – у зберіганні наркотиків. Керівництво по черзі перебирали на себе Олесь Бердник, Оксана Мешко, Василь Стус.

Кримськотатарське дисидентство.

Одним з найпотужніших дисидентських рухів срср був Рух кримських татар за повернення до Криму. Спочатку єдиною формою спротиву були петиції, їх підписували понад 100 тисяч чоловік. У різних населених пунктах виникали ініціативні групи. На початку 60-х років почалися репресії, проте вже з 1964 року молоді активісти влаштовують масові мітинги й демонстрації. З 1966 року пішла нова хвиля протестів – відбулися мітинги у зв’язку з 45-річчям утворення Кримської АРСР, але їх жорстоко розігнала міліція. У 1967 році влада пішла на поступки та видала указ «Про громадян татарської національності, що раніше проживали в Криму». Наступного року оголосили, що в’їзд кримських татар до Криму буде здійснюватись за оргнабором. До 1979 року в Крим переїхало 15 тисяч кримських татар, що складає менше 2% від їх загальної кількості.

У 1969 році була створена Ініціативна група захисту прав людини. Одним з її засновників був Мустафа Джемілєв – активіст кримськотатарського руху, дисидент, політв’язень, який згодом став національним героєм й очолив рух кримчаків за репатріацію. Всього він провів 15 років у місцях позбавлення волі, чоловік поклав усе життя на національну боротьбу.

З 1970 року, як зазначають дослідники історії руху та його представники, кримськотатарський рух пішов на спад, проте ніколи не припинявся.

Масове повернення кримських татар почалося в 1989 році.

Підтримка дисидентів.

12 січня 1981 року в районі станції метро більшовицька, нині Шулявська, четверо молодих киян роздавали листівки, надруковані на цигарковому папері, з нагоди річниці арештів 1972 року. Цю акцію здійснили Сергій Набока, Інна Чернявська, Леонід Мілявський та Леся Лохвицька. Молодих людей засудили на 3 роки кримінальної зони.

Ця акція показує хоча й не масову, але все ж підтримку, дисидентів, пам’ять про їхню боротьбу і бажання бути послідовниками серед української молоді.

Каральна психіатрія 80-х.

У цей же період популярним методом боротьби з дисидентами була каральна психіатрія, вигадана кдб. Про це можете почитати у нашому окремому дописі.

Прихід Михайла Горбачова.

Керуючись ідеями незвичних для СРСР масштабних політичних та економічних реформ, у 1985 році новим генсеком стає Михайло Горбачов, і починається так звана «перебудова». Того ж 1985 помирає в таборі Стус, та після 15-річного заслання з таборів повертається В’ячеслав Чорновіл.

Підірвана економічна сфера, незмога союзу змагатися з США в гонитві озброєнь, зникнення товарів першої необхідності, початок зубожіння людей і млявість пропаганди вплинули на громадян, тому вони набралися сміливості, зокрема почали відроджувати самвидав на чолі з Іваном Світличним.

Розгортається національно-визвольний рух в Україні:

У 1987 році – заснування Українського культурологічного клубу молоді, що відстоював українську мову та літературу, та Товариства Лева у Львові.

У 1988 році – відновлення роботи Української Гельсінської Спілки на основі Української Гельсінської Групи.

У 1988-1989 роках – зняття з психіатричного обліку понад двох мільйонів людей.

У 1989 році – перепоховання на Байкове кладовище Василя Стуса, Юрія Литвина та Олексу Тихого, які були замордовані у таборі «Перм-36». Під час їхнього перепоховання над Києвом вперше замайоріли синьо-жовті знамена. Менше, ніж через рік, наш прапор встановлять в центрі столиці.

Того ж року – виникнення масової політичної організації Народний Рух України за перебудову на чолі з В’ячеславом Чорноволом та Іваном Драчем.

У 1990 році відбуваються одразу дві події: «живий ланцюг» Львів-Івано-Франківськ-Київ на честь акта злуки УНР і ЗУНР та «Революція на граніті». Останнє було небаченим дійством у жодній авторитарній країні, адже студенти домоглися відставки голови кабміну УРСР.

Дисиденти також добилися відродження УГКЦ – в 1989 році та УАПЦ – в 1990 році.

У 1991 році довгоочікувана подія – Акт проголошення незалежності України, перемога дисидентів.

Деякі вважають, що незалежність України раптово впала на голову, але це зовсім не так. Десятки тисяч українців ризикували всім, кидали виклик владі, ставали безкомпромісними, щоб через багато років неопалима купина постала з попелу і крові. Уявити Україну без дисидентів важко, вони завоювали незалежність тим, що зберегли та розповсюдили дух свободи. Багато з них після досягнення цілі продовжили свою діяльність, а когось знищили в таборах чи інсценували нещасний випадок або самогубство. Однак дяка і шана їхній незламності буде назавжди закарбована в українські історії.