Україна та російсько-грузинська війна 2008 року.

Що об’єднує переважну більшість військових конфліктів у пострадянському просторі? Очевидно, той факт, що всі вони були розв’язані за участю російської федерації. Події 2022 року, себто російсько-українська війна, доводять це мільйонам українців та всьому світу.

Серпень 2008 року Європа запам’ятала тим, що на її території відбулася фактично перша війна ХХІ століття. Вона почалася в Грузії, де ще з початку 1990-х років існував етно-політичний конфлікт між грузинами, абхазцями та осетинами. До нього втрутилася й росія, на чолі якої тоді був дмитрій мєдвєдєв. Оголосивши так звану «операцію по примусу до миру», військо “другої армії світу” вторглося до невеличкої закавказької країни. Яка ж відмінність війни в Грузії від цієї, що триває зараз в Україні? Майже відсутня реакція світової спільноти за межами пострадянського простору. Йдеться навіть не про військову допомогу, а в цілому про заклики до миру, які тоді висловили лише Сполучені Штати Америки, Велика Британія та Франція.

У цьому конфлікті певну роль довелося відіграти й Україні.

Більшість країн СНД, як ми вже побачили, або мовчали, або відкрито підтримували дії росії, що було пов’язано із членством в ОДКБ. Україна ж ледь не єдина серед пострадянських держав поруч із Латвією, Литвою та Естонією стала на бік Грузії на рівні урядів. Тодішній Президент Віктор Ющенко та Міністерство закордонних справ спершу висловили свою занепокоєність конфліктом, а згодом закликали до мирних переговорів. При цьому вже в перші кілька діб «п’ятиденної війни» керівництво України заявило, що насправді росія займається не миротворчою операцією, а відвертим вбивством грузинських цивільних та намагається підтримати сепаратистські самопроголошені уряди. 

Україна допомагала Грузії гуманітарно.

У ході перебігу конфлікту до Закавказзя доставили понад 150 тонн гуманітарної допомоги. Це було необхідно для того, аби підтримати виживання мирних мешканців, а також забезпечити продовольчу безпеку на фронті. Окрім військової допомоги та гуманітарної, Україна відреагувала на російсько-грузинську війну на дипломатичному фронті. Міністерство закордонних справ України в заяві висловило занепокоєння ескалацією конфлікту й закликало росію вивести свої війська з території Грузії, проявити стриманість. Ющенко скерував до Тбілісі першого заступника міністра закордонних справ Костянтина Єлисєєва. 10 серпня до нього приєднався міністр закордонних справ Володимир Огризко, який прибув у Тбілісі для ознайомлення з ситуацією та спроби налагодження переговорного процесу. 12 серпня 2008 року до Тбілісі явилися Президент України, Литви, Естонії та прем’єр-міністр Латвії. Головним імпульсом того дня було «Ми приїхали, щоби підтвердити ваш суверенітет, вашу незалежність, вашу територіальну цілісність». Україна надала також певну військову установу, ось як про це казав Михаїл Саакашвілі:

«В Україні ми готували своїх військових. Україна дала системи «Бук» і «Оса», кілька боєкомплектів до них, і завдяки цим системам ми збили 12 російських бомбардувальників, включаючи Ту-22, якого ніхто ніколи не збивав». Як зазначив в Радіо Свобода Юрій Єхануров, який обіймав посаду міністра оборони України впродовж 2007-2009 років: «В України були завжди традиційно сильні позиції відносин з Грузією, і допомога, яку Україна надала технікою свого часу, дала можливості зробити ціну цієї агресії занадто високою для росії». 

Сам Ющенко писав про це ось що: «Відверто скажу, я очікував, що ця політична карта буде розіграна в Україні, навіть не так у самому парламенті, як у рядах так званої демократичної більшості. І мої очікування відразу підтвердилися, як тільки в парламенті була запропонована на розгляд резолюція по Грузії. Це була м’якотіла, неясна, беззуба позиція. По факту агресії з боку росії ані парламентом України, ані урядом на чолі з Юлією Тимошенко не була дана відповідна оцінка».

Ясна річ, що росія повинна була відреагувати на провадження прогрузинської риторики з боку держав, які вона розглядала як свої сфери впливу.

У російсько-українських відносинах розпочалося похолодання, пов’язане із заявами російської федерації на кшталт: «Україна не може повчати інших, у той час, як доставляє Грузії зброю та не звертає уваги на страждання цивільних мешканців у Абхазії й Південній Осетії». Крім цього, гострота дипломатичної кризи погіршувалася через участь у війні з грузинами Чорноморського флоту рф, який базувався в Криму. 13-14 серпня РНБО ухвалила рішення, за яким обмежила доступ російських кораблів до Криму, якщо ті брали участь у бойових діях.

Паралельно тривала боротьба і в парламенті, де фракція «Наша Україна – Народна Самооборона» подала резолюцію на засудження дій російського агресора. При цьому інша фракція – «Блок Юлії Тимошенко» через позицію нардепа Івана Кириленка схилялася ледь не до схвалення російських дій у Закавказзі. Уряд Юлії Тимошенко зазнав значного удару по своїй репутації внаслідок відсутності чіткої позиції щодо грузинського конфлікту, що у свою чергу загострило відносини між прем’єром та президентом. 

Верховна Рада прагнула прийняти постанову із засудженням дій рф у Грузії 7 разів, але всі 7 разів ці спроби провалювалися та не були завершені. Більше того, двічі парламентарії (Партія регіонів і комуністи) намагалися “протягти” рішення, де агресором визнавалася Грузія. Звісно, на той час дії наших депутатів та представників Верховної Ради було важко оцінити, але після подій революції Гідності стає зрозуміло, що політика Партії регіонів завжди носила  проросійський характер. Якщо вдатися в термінологію, то це була фактично 5 колона росії, тому не дивно, що вони диктували наративи політичних поглядів рф. 

Отже, як бачимо, попри підтримку Грузії в боротьбі за свободу й незалежність в Україні все ж мали місце локальні конфлікти в системі влади, котрі заважали формуванню консолідованої позиції стосовно цієї війни.