Жінки в українському русі опору. Живильні артерії УПА

Існував певний відбір жінок до лав УПА. Новоприбулі мали пройти вишкільні заняття, для яких існували спеціальні школи. У школах здебільшого вчили володіння зброєю та майстерності конспірації, перевіряли ідеологічні знання, поглиблено викладали історію і географію України. Важливим критерієм при відборі була освіченість кандидаток. В інструкції ОУН (б) навіть був окремий аркуш, на якому прописували конечні характеристики майбутніх учасниць спротиву: приєднуватися до руху мали «ті, що відповідали прикметам українського націоналіста і виявляли спроможність працювати над піднесенням морального і культурно-освітнього рівня дітей та старшого жіноцтва».

Щодо ролі жінки в українському русі опору, то сміливиці виконували різноманітні функції: воювали, працювали лікарками, медсестрами, санітраками, зв’язковими, друкарками. Вони поширювали пропаганду й передавали інформацію. Також жінки були активно залучені до розвідки. Загалом, вид діяльності залежав передусім від віку учасниці. З восьми років дівчинці давали завдання в громадській роботі, пізніше вона могла стати кур’єркою або зв’язковою. Часто жінки обіймали важливі посади. Так, наприклад, до 2003 року ОУН (б) очолювала Ярослава Стецько.

Поговорімо детальніше про кожний аспект діяльності жінок.

Зв’язкові. Зв’язкова з одного населеного пункту знала лише одну зв’язкову з іншого. Вони повинні були зберігати цілковиту секретність, доручення виконувати чітко. Для перенесення листів були різноманітні сховки. У разі викриття таємні записки й кореспонденцію потрібно було знищити.

Ось що розповідала про це зв’язкова Любов Манько: «Був наказ: дістала грипса [листа], прочитай раз, прочитай другий, не запам’ятала — прочитай третій і зліквідуй!»

Друкарки. Завдяки ним націоналістичні ідеї ширилися в суспільстві. Брошури, листівки, журнали — це все були результати праці друкарок. Варто зазначити, що це була дуже небезпечна роль: друкарні розташовувались у важкодоступних місцях, працювати потрібно було навіть в умовах браку світла й кисню, що часто спричиняло хвороби.

Дарія Корчак згадує про друкарську діяльність: «Мали знайомих хлопців, які належали до організації [ОУН]. Вони нам постачали листівки, різні відозви, газети антирадянські. Ми то все розповсюджували. А потім самі складали невеликий текст: „Геть більшовицьке ярмо з України“, „Геть колгоспний лад“, „Нехай живе Українська самостійна, незалежна держава“. Різні речення писали, але в кінці кожної листівки завжди було „Смерть Сталіну“».

Лікарки. Жінки відігравали важливу роль у медичній структурі, основою якої був Український червоний хрест. Очолювала його особиста зв’язкова Романа Шухевича Катерина Зарицька. УЧХ діяв по всій території діяльності УПА, а його метою було забезпечення кожної сотні медичними засобами.

Медсестри доглядали за хворими, надавали їм одяг і ліки, допомагали родинам загиблих і навіть організовували санітарні пункти у віддалених місцях. Часто медикаментів бракувало. Медсестра УПА Марія Гаврилів згадує: «Як ми лікували? Уколи самі собі робили на своїх руках. Як уже вени, то я своїй подрузі робила, а вона — мені. Бинту дуже тяжко було дістати, то ми брали зо села старих простинів, навиварювали, прасували і так робили ті бинти. Так що кого я мала під своєю рукою в свому селі, ні один хлопець не загинув».

Варто сказати, що медсестрами ставали не всі, бо це була неймовірно складна робота. Лікарки, окрім того що могли захворіти на будь-яку хворобу, бачили ще й багато поранень. Медсестра Лідія Романчук згадувала: «Веземо ми повстанця хворого — рука тільки на шкірочці тримається. Їдемо на хутір, там аптечний склад. Руку звичайно відтяли, багато крови він стратив. А наркозу не було — шклянку самогонки, шапку в рот, щоб не кричав. Двоє прилягли на руку, ноги прив’язали. Перший раз, як я бачила, як пилували ногу, то мені стало погано, я зомліла, мене вивели. А вже те друге пилування — якось адаптувалася».

Часто бійці називали медсестер янголами, що повернули їх з того світу.

Розповімо про яскраві жіночі постаті у визвольному русі. Їх дуже багато, тож згадаємо тільки про Ганну Зелену й Надію Зеленко.

Ганні Зеленій було 14 років, вона закінчила всього два класи, любила кататися верхи на коні й мріяла стати кравчинею. Щовечора вона випасала худобу неподалік місця, де переховувалися повстанці, тож, коли вони оголосили набір на вишкіл, Ганна, попри заборону батьків, записалася. Коли вона пройшла етап перевірки, їй доручили важливу місію — переносити таємні записки між повстанцями в гарному густому волоссі. Щодня дівчина долала понад 20 кілометрів. У 15 років Ганна стала «Гивою», тобто «Вербою». Через кілька років її заарештовували нкведисти просто в домі матері. Щоб вивідати всю інформацію, нелюди застосовували найжорстокіші методи — били молотками, затискали пальці у дверях, заганяли голки під нігті. Однак Ганна мовчала. Тоді її перевели в Луцьку в’язницю, де її нещадно били струмом, а згодом відіслали в Сибір.

Надії Зеленко було 16 років. Вона була донькою голови місцевої просвіти. Її старшого брата вбили нкведисти, тож вона прагнула помсти. Прибувши до упівців, Надія привітала Романа Шухевича співом. Згодом вона отримала псевдо «Леся» й організувала юнацьку сітку, якій передавала свої знання. У віці 20 років вона потрапила в Луцьку в’язницю, як і Ганна Зелена. Допити тривали через години, вирок — 10 років каторги в Сибіру й 5 років позбавлення громадянських прав.

Попри все, вони вижили.

Повернулися в рідну Україну, збудували будинки, завели родини. Хоча Надія Зеленко й Ганна Зелена мають уже понад 90 років, але й досі пам’ятають, за що так відважно боролися вони і продовжують боротися їхні діти й онуки.

Таких історій ще дуже багато, от тільки кінцівки в них здебільшого трагічні. Кожна упівка варта окремого допису, адже, ідучи в підпілля, дівчата знали, що ставлять національну ідею на перше місце у своєму житті.

На жаль, точних даних про кількість жінок у лавах УПА не збереглося, але є інформація, що станом на 1943 рік на Рівненщині жінок налічувалося 32 % від загальної кількості бійців. Українки завжди славилися своєю відвагою і витримкою, тому зовсім не дивно, що вони зробили великий внесок у визвольну боротьбу. Підсумувати допис хочу словами Степана Бандери: «Жінки стали голосом Української повстанської армії».