«Її вбив холод і голод у квітні 2022 року». Любов Панченко: талановита художниця-шістдесятниця, яка загинула в російській окупації
Любов Панченко народилася 2 лютого 1938 року в селі Яблунька в бідній селянській родині
Змалку дівчинка милувалася природою і попри те, що щодня допомагала батькам по господарству, все ж таки знаходила час і на творчість: вишивала, шила, мріяла стати художницею. Однак батьки того не схвалювали. Попри заборони, Любов закінчила семирічну школу і вступила до Київського училища прикладного мистецтва на факультет вишивки. Вона досягла такої професійності в обраній сфері, що могла моментально перешити і оздобити предмет одягу. На жаль, у цей період здоровʼя студентки дуже страждало: вона недоїдала і недосипала, допомоги від батьків не було.
Проте місцем сили і мотивації для художниці був Лаврський заповідник. Народний художник України Василь Перевальський писав: «Ткані і вишивані золотими і срібними нитками тканини, орнаментовані пояси, гладенькі і ворсові килими, поліхромне шиття з введенням гнучкого шнура, розмаїття оздоблення скатертин, покривал, риз, зразки народних строїв, твори народного мистецтва різних століть вабили зір, радували душу, дивували уяву Люби Панченко».
«Може, краще змінити міністра?!»
Після училища Люба працювала в кравецькій майстерні. Пізніше вступила на факультет графіки, де опанувала основи художнього оформлення. Згодом вона стала художницею-модельєркою в домі моделей. Там вона вигадувала пояси та свити в українському стилі. Одного разу в цьому домі з Любов’ю трапилася цікава ситуацію, про яку нам розповідає художниця Олена Лодзинська: «Після чергового показу їй передали, що міністр легкої промисловості незадоволений: йому не зовсім подобається те, що вона робить: треба замінити український стиль більш „угодним“ владі. На це Любов відповіла роздратовано: „Може, краще змінити міністра?!“»
Творчий прорив Любові припав на 1960-ті роки, коли вона поїхала в Карпати. Там вона експериментувала з гуашшю й аквареллю, збирала різні варіанти вишивок, створювала колажі-аплікації з пальтової тканини.
Панченко була неймовірною красунею: довга чорна коса, український національний одяг. Її любили друзі, а одного разу мистецтвознавець Вадим Скуратівський привіз їй воронятко, яке Любов вигодувала, і воно покірно сиділо в неї на плечі. Любу називали чарівницею, що вміла ладнати з природою, тому саме ця тема стала основою для подальших робіт художниці.
Любов Панченко формувалася в умовах шістдесятництва.
Вона була активною учасницею культурних вечорів, мистецьких клубів, а вже влітку 1963 року вона разом з Віктором Могильним і Грицем Тименком організувала при Жовтневому палаці культури в Києві студію поетів-робітників «Брама». Підтримувала Панченко й клуб творчої молоді, збирала кошти на допомогу політв’язням, що відбували покарання «за антирадянську агітацію та пропаганду», вишивала костюми для хору «Жайворонок», що поширював українську культуру через пісні.
Панченко оформлювала афіші забороненим шрифтом, прикрашала кімнати для заходів шістдесятників. Василь Здоровило згадував, що в 1964 році до ювілею Тараса Шевченка Люба оздобила приміщення клубу заводу довгими вишитими рушниками від стелі до підлоги, а також повісила їх по горизонталі». Під час заходів з приводу роковин перенесення праху Тараса Шевченка з петербурга до Канева Любов Панченко показала свою патріотичну позицію.
Сестра Вʼячеслава Чорновола потім написала: «У 1960-х роках 22 травня принесли одного разу до пам’ятника Тарасу Шевченку в Києві вінок зі стрічкою жовто-блакитною, а потім розповідали, що це Люба Панченко пов’язала цю стрічку жовто-блакитну. Це була така дивина: жовто-блакитна стрічка у той час!»
Шістдесятники казали, що Панченко була як їхній прапор — завжди розмовляла українською, не приховувала своїх патріотичних поглядів, а коли до неї вчергове прийшли з обшуком, вона з них посміялася. Слідчий запитав Любов, чи має вона вдома самвидат, на що вона дотепно відповіла: «Спитайте Галю! Яку Галю? Ось коза Галя. Може, вона з’їла їх!»
У 1968 році в Донецьку відбулася персональна виставка робіт Панченко, однак вона й надалі багато успіху не мала. Через чотири роки настала чорна смуга в житті — зрада чоловіка, обшуки кдб, арешти друзів: постраждали Микола Плахотнюк, В’ячеслав Чорновіл, Іван та Надія Світличні, Євген Сверстюк, Василь Стус. На фоні цих подій у Панченко розвинулися нервові зриви, які залишаться з нею на все життя, незважаючи на лікування.
Після розлучення з чоловіком-зрадником Любові вдалося відкрити своє серце знову.
Вона вийшла заміж за художника-графіка Олексія Олійника. У 1978 році подружжя оселилося в гарному будинку в Бучі, на другому поверсі якого була майстерня Любові. Тоді дизайнерка першою почала застосовувати елементи давніх українських автентичних строїв у сучасному одязі. Стиль Любові був унікальний у тому, що поєднував базовий крій з цікавими і яскравими деталями. Наприклад, геометричними орнаментами чи квітковими вставками. Свої роботи Панченко публікувала в журналі «Радянська жінка».
Коли її чоловік помер у 1994 році, Любов була вже немолода й хвора, жила з песиком Чумаком й більше не малювала через тремтливі руки.
Під час окупації Бучі Любов Панченко протягом місяця не виходила надвір і голодувала.
Після звільнення Київщини Любов Панченко знайшли повністю виснаженою в напівзруйнованому будинку й доставили в лікарню. Вона була в критичному стані, тому українці відразу організували збір коштів і змогли назбирати 300 тисяч для її реабілітації. На жаль, Любов Панченко не дожила до того моменту. На 85-му році життя талановита мисткиня померла.
До речі, ті 300 тисяч організатори збору вклали у видання 500 примірників першого персонального альбому Любові Панченко. Того самого року вийшов цікавий інтерактивний онлайн-проєкт українською та англійською мовами «60. Утрачені скарби», однією з героїнь якого стала Любов. На жаль, через радикальну позицію Панченко радянська влада не друкувала її робіт і навісила на неї ярлик забороненої. У часи ж незалежності про художницю всі забули, і лише така жахлива її смерть допомогла нам відновити памʼять.
Дата публікації: 4 Грудня 2023