Нашу з вами історію писали загарбники: інтерв’ю з Ахтемом Сеітаблаєвим

М: Вітаю, з вами Максим Жовтун і Ахтем Сеітаблаєв — відомий український актор і режисер кримськотатарського походження. Також військовослужбовець. Дякую, що ви сьогодні завітали. В одному з інтерв’ю ви говорили, що кожний кримський татарин або киримли — є істориком. Чому, на вашу думку, сьогодні вивчати історію важливо й потрібно?

А: По-перше, дякую за запрошення. По-друге, вивчати історію, як на мене, потрібно не тільки сьогодні, її взагалі було б доречно вивчати завжди. І бажано, щоби вивчення історії відбувалось не в такій конотації, яку пропагували й надавали радянські так звані історики, тому що здебільшого вони (принаймні ті, які були дозволені) її спотворювали та перевертали все з ніг на голову, як то кажуть. Колись Вільям Сароян, відомий американський філософ, сказав, що незнання історії не звільняє від її наслідків. Ну і знову ж таки, перепрошую, що, можливо, буду казати такими тезами доволі відомими: незнання історії, воно, власне, не тільки не звільняє тебе, а й якщо не робить так, щоб унеможливити твоє майбутнє, то принаймні робить його доволі примарним і без міцного фундаменту. Знання історії, як на мене, це знання того, на якому фундаменті ти базуєшся, на яких цінностях, на яких сенсах, на яких традиціях, яку тяглість ти наслідуєш і що хочеш залишити в майбутньому. Можливо це трошки лунає пафосно, але скажу вам із досвіду свого… Можу тільки підтвердити, що знання історії — воно великою мірою ще й формує тебе як людину. Якщо ти знаєш, де твоя земля, де твоє небо, хто твої предки, які твої цінності, який твій власний і суспільний контекст, який ти підтримуєш. Тобто, ну, що ти за людина. І тому знання історії, як на мене, це одна з таких базисних речей, якщо ти хочеш себе відчувати повноцінною людиною, яка не блукає в пітьмі. Тому що й так доволі багато різноманітних речей із нами відбувається в нашому житті, які ти досліджуєш, а іноді і зовсім не можеш дослідити, а є такі речі, на які не вистачить і життя. Тому принаймні те, що ти можеш знати, до чого в тебе є можливість доєднатися, це потрібно робити. Це і цікаво, і це допомагає тобі в житті. Не завжди це просто, звичайно, тому що історія — це водночас така невід’ємна частина життя людини, яку переважно пишуть переможці. І тому нам конче потрібно, щоби наша з вами історія залишилася, ну, принаймні, максимально чесною. Ми зараз воюємо й захищаємо свою землю, свої цінності, свій контекст саме тому, що на доволі тривалий термін ми втратили оту тяглість, знання історії. Здебільшого, звичайно, через  зовнішні фактори, власне, нашу з вами історію писали загарбники. І тому справа нашої честі, нашого життя і самого нашого існування — перемогти в цій війні, щоби ми своїм дітям, своїм нащадкам, та й врешті-решт самим собі залишили неспотворену історію. Хто ми такі насправді.

М: Так, насправді це дуже важливо. І який період історії вам найбільш цікаво досліджувати? Можливо, найбільш важливо з вашої точки зору, можливо, у вас є певний історичний діяч, який вас найбільше приваблює?

А: Доволі важке питання. Ну ,у дитинстві, звичайно, я в першу чергу цікавився історією стародавнього Риму, стародавньої Греції. Потім уже, коли стало конче необхідно знати історію свого власного народу, киримли, я почав вивчати її. Я багато ким захоплююсь. Насправді, історія людства, історія нашого народу, історія України, вона настільки багата на людей, які заслуговують на те, щоби ними захоплювались і тримали перед умовними очима, певними маяками такими, на які хочеш рівнятися. Я свідомий того, що багато людей таких існує, рівнятися на яких надзвичайно важко й далеко не в кожного, та й у мене, напевно, у тому числі, вистачило б сміливості та мудрості, і сили робити так, жити так, як робили ці особистості. Наприклад, Агатангел Кримський. Він був не стільки істориком, скільки творцем самої історії. Людина, яка тільки офіційно знала 63 мови світу, перекладала, писала цими мовами. І в Лівані, якщо я не помиляюсь, він вважається національним героєм, тому що, виявляється, його нариси мандрівника, які він робив у той час стосовно Лівану, стосовно його звичаїв, сьогодні є чи не єдиними такими зафіксованими історичними фактами, який вигляд мали люди, як вони жили, якою була архітектура, ну, принаймні, я так чув. Потім давайте згадаємо їхню історію спілкування з Лесею Українкою. Наскільки мені відомо з того, що я вивчав, Кримський був майже першою людиною, якій вона надсилала свої твори для того, щоби почути від нього його критичну думку або захопливий відгук. Він був людиною, яка очолювала Інститут української наукової мови. Наскільки мені відомо, і досі не існує такої людини у світі, яка б офіційно, підтверджено знала б 63 мови світу. Ну а потім був закатований, як багато людей серед наукової еліти української, радянською владою і помер уже в Казахстані. Йому було на той час, якщо не помиляюсь, 74 роки. Він був прихильником думки, що не можна казати, що ми, мовляв, один народ із росіянами. І був якраз такою дієвою особою, яка аргументовано це доводила всім, хто намагався вступити з ним в науковий спір. 

Не можна сказати, що я все життя захоплююся саме однією особистістю. Їх доволі багато, як я вже казав, але станом на сьогодні я розумію, що от якраз доволі невелике знання, доволі невелика промоція такої видатної особистості нашої спільної, кримськотатарської та української в політичному значенні цього слова особистості. Це як маркер того, як взагалі ми мало знаємо про себе, одне про одного. І це якраз один із тих факторів, які і спричиняють саму можливість війни. Спочатку люди не знають свою історію, або її віднімають у них, а потім стає так, що її не обов’язково знати. Коли багато-багато років людям дають сурогат історії. І людей це може влаштовувати. 

Ще я довго розмірковував про нашу владу. Звичайно, є об’єктивно покидьки, ті, хто збіг, блискучий тому приклад. Але якщо так розмірковувати, як тільки людина опиняються у владі, навіть якщо вона нічого ще не встигла зробити, одразу ми її маркуємо як людину, яка потенційно якщо не ворог, то принаймні матиме риси корупціонера. Потім я прийшов до висновку, що якщо багато-багато років, багато-багато століть, майже кожний представник влади, майже в кожному своєму сегменті був чужинцем, то виникає питання… Я, там, підприємець або я селянин, який щось заробляє і має сплачувати податки. Я так міркую, чому я маю сплачувати податки чужинцю, по факту, ворогові? Тим самим підтримувати ворога. Я намагаюсь приховати свої статки. Це відбувається багато років, коли раптом ми потрапляємо в такий період, коли упс — і сталася Незалежність. Я кажу упс — звичайно упс воно не сталося. Багато людей, і ми знаємо їхні імена, це і Василь Стус, і багато інших жертв цього більшовицького режиму, які загинули внаслідок своєї внутрішньої громадської діяльності й внутрішнього свого супротиву тій системі, в якій вони жили і проводили цей наратив і українськості, і свободи особистості, і свободи, яка мала б давати та бути гарантом права розмовляти своєю мовою і формувати порядок денний у своєму домі. Вони всі формували те або інше уявлення про цей суспільний договір. Усі вони мріяли про те, що колись Україна буде демократичною країною, країною, в якій буде комфортно жити всім, країною, в якій буде верховенство права. Час, коли розпадався Радянський Союз, я пам’ятаю, тому що я, в принципі, був тоді достатньо дорослою людиною. Мені було в дев’яносто першому 19 років, майже 20, тому я добре пам’ятаю той період. Багато хто з наших із вами співвітчизників зараз каже, що Україна отримала незалежність нібито як подарунок. Ні, це не було подарунком, звичайно, тому що за цим «подарунком» стоять долі багатьох тисяч людей: Хмара, і Стус, Горська, можна цілий пантеон таких особистостей виокремити, які боролися за вільну Україну… Але широкомасштабної війни в сучасному її розумінні, того, що зараз відбувається, на той час не було й звідси відчуття, що незалежність — подарунок. Окей, якщо так вважати, ми ж після цього не зробили висновки, ми ж після цього не відрефлексували це «комуністичне дорівнює вороже», ставлення до людини, взаємовідносини між громадянином і державою і, зокремаі, у контексті сплати податків або авторського права. Якщо ми зараз із вами проведемо маленьке дослідження, вийдемо на вулицю, навіть цікаво буде дізнатися. Якщо дивитесь якийсь контент, фільми, не знаю, музику слухаєте і так далі, як часто ви сплачуєте гроші, ну, дивитесь або слухаєте з дотриманням авторських прав, тобто сплачуєте за це? Якщо з 10 людей буде хоча б 5 таких, я думаю, що це вже непоганий кейс на сьогодні. З іншого боку, погано це чи добре? Як на мене, погано. І тут процес має бути спільний, із зустрічним рухом, коли рух і з боку державотворців, і законотворців, і з боку суспільства, власне, весь суспільний договір формується на повазі одне до одного, до того, що робить людина, як оцінює це держава. Тобто я про що кажу: багато тих хвороб, якими ми зараз хворіємо метафорично, дай боже здоров’я всім, але вороги хай помруть, ось, вони ж дістались нам як спадок, і поки ми не переборемо це… Так, це довго, так, це не скоро, але якщо ми цього не зробимо, ми так і будемо не знати свою історію… Це амбівалентний процес. Освічена людина — освічена держава. Стала й міцна держава — це освічені людини, які гідно заробляють, які сплачують податки. Є обов’язки в людей і в держави. Ми маємо дотримуватися їх, а це все базується на, власне, знанні того, що є нашими цінностями, нашими сенсами, нашим контекстом. От мені здається зараз, що видатні особистості української історії, вони якраз є тим блискучим прикладом того, про що вони мріяли, яким вони бачили суспільство, країну, в якій хочуть жити. Якщо ми будемо дотримуватися хоча б не таких героїчних принципів, а почнемо й будемо сумлінно дотримуватися… вислову, який прописаний в одній із вічних книг, а саме в Біблії: «Не роби іншим того, чого не бажаєш собі», то вже буде непогано. Приблизно такі мої рефлексії стосовно особистостей і їхнього впливу на історію. 

М: Дякую. Ви ще так доволі цікаво розповіли про Агатангела Кримського, бо в підручниках історії зазвичай це картинка, кілька рядків і все. Тобто потім воно все забувається…

А: О, а якщо ще дізнатися, що він був закоханий у Лесю Українку і ніколи в житті не сказав їй про це, мовляв, не смів освідчитися їй. Ну, як для кіно, так точно історія просто неймовірна.

М: Так, просто дуже багато таких моментів пропускається якось у підручниках. Про кого ще з кримських татар треба, щоби всі українці знали? Більш детально.

А: Ну, дивіться, давайте я все ж таки уникну такої надто персоналізації. Натомість спробую наголосити на от такому дуже трагічному й показовому факті, який відбувся в історії кримськотатарського народу. Ми, політично українці, станом на зараз, принаймні я на це сподіваюсь, здебільшого знаємо про Розстріляне відродження українське. Тобто це дні, коли була знищена радянською владою, а до того й російською (власне, радянська, московська влада) еліта українська, коли навмисно переслідували їх і вбивали. Але мало хто знає, що так само, якщо не помиляюсь, в 1936-му році, 16–17 квітня в одну ніч було розстріляно 46 представників кримськотатарської наукової, філософської і, власне, державницької думки. Якщо брати співвідношення з кількості народу самого, то це був просто катастрофічний удар по тому, що формує думку народу, філософську, оформлює її в мрії, у конкретні програми, якщо хочете, освітні, державобудівничі. Я вам скажу, серед кримських татар не так багато знають про це. Якщо ми ототожнюєм, якщо ми проводимо паралелі багато в чому, між геноцидами українського й кримськотатарського народу, якщо ми проводимо паралелі в наших визвольних змаганнях із цією навалою і якщо ми хочемо знати коріння цього, то, напевно, ми так само маємо розповідати, знімати стрічки, писати це, зокрема, і в посібниках з історії, не продовжувати, боже боронь, цей імперський, радянський, московський наратив. Це ж жахлива ситуація, як на мене, взагалі катастрофічна ситуація, коли й досі в посібниках з історії, досі в середньоосвітніх школах пишуть «якщо ворог — то це татари», забуваючи при тому, що так званий Андрій Боголюбський, який вкрав потім ікону в місті Вишгород, яка зараз наче, як кажуть, одна з головних святинь Російської Федерації, який просто вирізав половину населення Києва й наробив стільки лиха, був предтечею московитів. Якщо ми забуваємо або навмисно уникаємо знання про те, що, наприклад, знаєте скільки воїнів-українців загинуло в Конотопській битві з цією московською навалою? За свідченнями істориків приблизно 3 тисячі приблизно. Я з величезною повагою ставлюсь до кожного життя, але знаєте, скільки поруч із ними полегло кримських вершників?

М: Може тисяч 10–15?

А: Шість.

М: Шість.

А: За незалежність України. ЦІкавий факт, правда?

М: Так.

А: Ви десь про це читали?

М: Ні, про це ні.

А: Я нещодавно був запрошений на чудовий захід, де презентували дитячі книжки, презентувало видавництво дуже потужне й ми навіть товаришуємо багато років, і от ти сидиш у залі, виходять на сцену діти. Дуже талановиті діти, спортсмени. Вони є голосами, які озвучували ці книжки: «Я — маленька книжка, я — місто Харків» і розповідь про Харків, або «Я маленька книжка і я розповім тобі, друже, про…» І от уявіть собі, ти сидиш і чуєш у кожній розповіді «Я — місто Чернігів. Я — місто, яке пережило навалу татар…», жодного слова про московитів, жодного! І ти сидиш і думаєш «Всевишній, як же ж так?», ну що ще має відбутися, і що кому я особисто або мій народ має доводити: подивіться на мене, подивіться на моїх співвітчизників. Кого ви маєте на увазі? Почитайте історію, скільки у нас спільних військових перемог. Самоназва нашого народу — киримли. Не кримчани, а кримці, як нас і називали в офіційних літописах. Татарами називали, починаючи з Катерини II, усіх: і азербайджанців, і тих, хто мешкав у Казані, і в Башкирії, і в Криму. Про це пишуть у книжках з історії України? Ні.

М: Ні, немає такого.

А: Чому? Чому ми й досі продовжуємо жити в парадигмі тій, яку нам нав’язали? Це одна з частин того, як роз’їдають ізсередини наше суспільство. Я зі своїми студентами постійно… Це старий експеримент, перепрошую, але він діє. Проводжу такий мовний, історичний експеримент, який полягає в тому, до чого може призводити семантика або її зміна, до яких наслідків. І от як приклад я їм кажу: «Давайте пограємо в таку гру. Я вам скажу зараз слово…» Якщо хочете, можете так само зараз зі мною зіграти.

М: Так, окей.

А: Я вам скажу слово, а ви одразу, не вагаючись, кажете першу асоціацію, яка у вас виникає. Окей?

М: Так.

А: Сарай.

М: Бахчисарай.

А: Чому?

М: Бо це татарське слово, кримськотатарське.

А: А яка картинка у вас виникає?

М: Ну типу звичайне українське село. Стоїть сарай там, такий дерев’яний, з сіном. 

А: Дозвольте я потисну вашу руку за чесність. 

М: Окей.

А: Це взагалі для мене надзвичайно дивна відповідь. Знаєте чому?

М: Чому?

А: Тому що ви сказали Бахчисарай, а водночас сказали правдиву свою асоціацію, яка у вас виникає, «село, сарай» у тому сенсі, що в цій будівлі, яка виглядає точно не як палац, там худоба живе, або якийсь інструмент зберігають. Хоча з мови моєї мами «сарай» перекладається як «палац». І назва міста Бахчисарай, власне, і перекладається з мови моєї матері, як або палац у саду, або сад навколо палацу, тому що «бахчи» — це сад, а «сарай» — це палац. В українській мові немає слова «сарай», є слово «хлів», яким визначається та сама будівля, де щось зберігається, або перебуває худоба. У російській мові так само немає слова «сарай», це виключно тюркське слово, і має переклад тільки один. Зробимо екскурс трошки приємний і вам, і нам. Що ще навіть Петро І сплачував податки, данину кримському ханові. І так звана Поклонна гора в Москві, її назва саме від того йде, що московський очільник зустрічав посланця хана саме на Поклонній горі, вклонявся і платив данину. Вони добре знають, що були рабами. І це раби, які отримали владу, це раби, яких не виховали, їм зручно жити в рабстві такому…Окей, ми відволіклись. Так ось, з’ясувалося, що сарай — це палац, тепер інше слово: хохол.

М: Так українців називають.

А: Хто?

М: Росіяни

А: Для чого, що вони хочуть цим сказати?

М: Зневажливе щось.

А: Уявляєте, а в перекладі з мови моєї мами це «син неба». Син неба! Тепер наступне питання — кому потрібно було змінювати сенс цих двох слів? Із палацу зробити щось на кшталт хліву, а із сина неба зробити зневажливе таке відношення. Українцям?

М: Наврядчи.

А: Наврядчи. Киримли — теж. Уявіть собі, що слово «мама» через 10 років буде викликати приблизно отаку от емоцію, яка у вас виникла, коли ви сказали слово «хохол». Скажете, що це неможливо? Цілком можливо. Якщо з усіх засобів масової інформації дитині, яка тільки ввійшла у світ, буде лунати, що мама — це погано. Усе, що з тобою відбувається, це погано. Пальчик вколов — зараз прийде не бабайка, а мама. Це цілком можливо, тобто ми приходимо до висновку, що для новонародженої людини дуже важливим є контекст і контент. Тому що ми те, що ми споживаємо. І в контексті їжі, і в контексті ось цього загального культурного простору. Уявіть собі захисника фортеці, якому кажуть: а що ти захищаєш? Хлів? Або: ти хто — хохол? І такий стоїть собі син неба, який дивиться на свій палац і той палац перестає бути в його уяві палацом. Палацом не в контексті навіть статків і багатств, ні. У контексті уособлення високої архітектурної думки, наукової думки, технічної думки, образотворчого мистецтва, костюмів, які стали наслідками отої от художньої метафоричної, образотворчої думки цілої епохи людей, декількох поколінь, які знайшли своє відображення в костюмі й видах прикрас тощо. Ми 10 років, ми, українці, боролись у суді Гааги за повернення скіфського золота на батьківщину в Україну. Тому що з Криму воно виїхало до музею Нідерландів, і 10 років судилися з Росією, щоби нарешті воно повернулося. Я добре це знаю, тому що я певною мірою був амбасадором в інформаційному контексті підтримки цієї видатної події. Але ми чомусь забуваємо, що нащадками скіфів є і ті, кого сьогодні за етнічною ознакою називають українцями і ті, хто називає себе киримли. Скіфи, а потім половці, наші спільні предки. Я вже не кажу про шлюби Ярослава Мудрого, Володимира Великого і так далі, і так далі. Тому що, якщо копнути, ми багато чого дізнаємось, хто був дружиною Ярослава Мудрого, а відповідно, ким були діти, яка в них текла кров, і ми дізнаємось, що половці разом із київськими князями боролись проти монгольської навали.

Не перемогли, на жаль. І коли ми починаємо дізнаватися ці аспекти історії, багато чого цікавого приходить на думку: а ми взагалі тих вважали ворогами? Ми взагалі усвідомлюємо, що нами навмисно так керують, навмисно спотворюють історію, щоби ми нічого не знали, щоби ми стали манкуртами, як казав колись Айтматов у своєму творі? Так чому ми не робимо як слід сьогодні? Під час широкомасштабної навали, під час 11-ої річниці сучасної війни, ми все так само продовжуємо жити й повторювати той самий російський наратив. Напевно, так легше.

Напевно, хтось отримує за це гроші. Напевно, хтось є корисним ідіотом, як то кажуть. Напевно, у когось немає бажання. Дякувати тим, у кого є бажання дізнаватись і нести правду. І саме такою особистістю був Агатангел Кримський, який надзвичайно був закоханий в українську мову й оспівував її постійно. Тому про Розстріляне відродження киримли, я думаю, варто казати так само голосно, як сьогодні, дякуючи моїм колегам, митцям і, зокрема, Тарасу Томенку, який зняв чудову стрічку «Будинок “Слово”», кажуть про українське Розстріляне відродження. Тому що знову ж таки повертаємось до того, що незнання історії не звільняє нас від її наслідків, які бувають надзвичайно жорстокими.

М: Дякую. А що ви ще порадите українцям? Почитати, подивитись про історію, послухати, можливо, якісь подкасти? 

А: Якщо казати в контексті кримських татар і нашої спільної історії я би згадав про Гульнару Абулаєву. Вона робить, зокрема, антологію династії Гіреїв. 

Ви дізнаєтесь, що Хаджі Гірей, засновник Кримського ханства, взагалі-то прийшов із Великого князівства Литовського. Тому що, у свою чергу, за 200 років до того, один із литовських великих князів запросив рід, до якого належав саме Хаджі Гірей, як певну швейцарську гвардію при Папі Римському, знаєте вони були таким собі корпусом НАТО для того, щоб ані хрестоносці, ані Тевтонський орден не зазіхали на територію Великого князівства Литовського. Ви можете дізнатися з подкастів про спільну цікаву історію кримців й українців, Запорізької Січі зокрема. Ви багато чого дізнаєтесь про історію костюма, у якої так само дуже багато спільного, якщо ми подивимось на українську вишиванку й на вишивку кримських татар. Ви дізнаєтесь дуже багато про музичну культуру. Якщо ви пам’ятаєте танок і музику «Аркан» із заходу України, то така сама музика й майже такий самий танок існує в кримських татар. Козак, бочка, штани, тютюн, сірники, майдан — всесвітньо відомі слова тюркського походження.

Крим. Початок християнства, якщо ми приймаємо на віру, що Володимир Великий хрестився в Херсонесі. Росіяни ж не дарма зараз Херсонес, і взагалі все, що так або інакше дотично до історії, переробляють під себе. Для чого це робиться?

Для того, щоб населення було переконане в тому, що Росія тут здавна. Я не кажу Русь, тому що до Русі вони не мають жодного відношення. Термін «Росія» вигаданий Петром I. Ні, мають певною мірою, тому що Юрій Довгорукий все ж таки вихідець із династії київських князів, ну, той, хто створив, як кажуть історики, Москву. Ось тому їм потрібен фундамент, для того, щоби проводити свою ідеологію, свою пропаганду. 

Вони смішно виглядають зовні, коли починають розповідати про історію Володимира Великого як московського князя. «Наш князь», так, і ваш князь, тому що ви йому підпорядковувалися, якщо в цьому контексті. Це для внутрішнього споживача, і їм уже байдуже, буде той залізний мур чи не буде. Їм не байдуже, чи входять вони в перелік «вєршітелів судєб мірових». Це необхідно для того, щоби показати свою тяглість і для того, щоби потім виправдовувати й аргументувати перед своїм населенням, зомбованим, багато-багато років поспіль, чому ведеться ця так звана спеціальна військова операція.

Тим більше, що вся традиція існування цієї недодержави побудована на тому, що їм постійно потрібен ланцюг, той, хто їх б’є, іноді годує і, якщо що, все за них вирішує. Якщо подивимось на всю історію людства, напевно можемо зголоситись із тим, що вся вона побудована на тому виборі: ти або обираєш шлях, коли ти здобуваєш хліб свій насущний у поті лиця свого, але ти вільний і своїми вчинками можеш заслужити прощення від Всевишнього, або ти, як якась недоумкувата… навіть тварин не хочу ображати, якесь біологічне створіння, скажімо так, яке нагодоване, яке захищено, ну, типу захищено, допоки не прийде час пустити тебе на м’ясо в черговий штурм. І ти сидиш на ланцюзі. Зате в тебе все, типу, є. 

Вони можуть тільки вбивати невинних людей, хоча не варто недооцінювати ворога. Вони теж можуть воювати. Ми маємо справу з абсолютно безсоромним, жорстоким ворогом. Знаєте, як перекладається з мови моєї матері слово «кацап»? 

М’ясник. Не той, хто на ринку торгує м’ясом, ні. Той, хто ставиться до іншої людини як м’ясник. От саме так перекладається слово «кацап», а не «козел із бородою». Те, що вони козли, це і так ясно.

М: Але маємо це ще ґрунтовно довести в Гаазькому суді. Якщо говорити про політику України, то цікавить ваше ставлення до Президента України. 

А: Він мій верховний головнокомандувач, цим усе сказано. Я як військовослужбовець і людина вільна абсолютно переконаний у тому, що якщо є про що казати з критичної точки зору, але не руйнівної, треба казати, якщо є за що похвалити, треба хвалити. Це не хороша історія для військовослужбовця, власне, як і для верховного головнокомандувача, не вірити одне одному. Якщо критична маса солдат із недовірою ставиться до свого верховного головнокомандувача і навпаки, цієї країни просто не буде. І я вважаю, що це треба усвідомлювати. 

М: Дякую. І ще зараз тривають дискусії про мобілізацію, про законопроєкти, якісь ідеї щодо її покращення. Можливо, у вас як військовослужбовця є певна точка зору щодо цього? 

А: Я переконаний у тому, що це має бути дорога із зустрічним рухом. Що мається на увазі? З одного боку, є зрушення, і хороше. Я знаю це точно, тому що наш підрозділ складається з людей, які в цивільному житті були режисерами, акторами, продюсерами, операторами. Ми доволі потужно працюємо й в тому числі приймаємо певну участь у розробці та втіленні підходу нового рекрутингу. Станом на зараз є 26 цих центрів рекрутингу. З іншого боку, у держави має бути чітка, прозора позиція в цьому плані, з дотриманням саме того, як кажуть «сповідуйте те, що проповідуєте».

Ви, наприклад, подзвонили в рекрутинг-центр, домовились про зустріч. Мова не йде про те, що вас там будуть чекати ТЦК. У ТЦК самому по собі нічого поганого немає, це державний орган, який має виконувати свій обов’язок, але завжди й скрізь, не тільки в ТЦК, існує людський фактор. Хтось робить це грамотно, а хтось робить це, давайте м’яко скажемо, неграмотно.

І ще з урахуванням того, що зазвичай цільова аудиторія дуже сильно надає оцього хайпу поганим новинам, не тільки стосовно мобілізації, а взагалі. Якщо робити заміри рейтингів на телебаченні, ви побачите, які програми найбільше мають переглядів. Я вже мовчу про російськомовний ютуб, який і досі лідирує в Україні. А ще помножте це на страх, нормальне почуття страху кожного потенційного мобілізованого, що його зараз схватять і відправлять під Бахмут одразу. І розкрутка ІПСО російського саме таких наративів. Все це не додає мотивації для того, щоб прийти в той рекрутинговий центр.

Так ось, ви приходите, вас зустрічають і взагалі-то в ідеалі вам кажуть: ви ким мрієте бути або що ви робите найкраще? БПЛА, слюсар, водій, кухар — усі спеціальності, повірте, усі спеціальності потрібні в армії! Якщо ви бухгалтер, обирайте свій підрозділ, якщо в тому підрозділі є потреба в такому спеціалісті, як ви, ні — вам пропонують ще ряд підрозділів, які потребують саме такого спеціаліста. 

Потім той рекрутер веде вас конкретно з першого дня до потрапляння в той підрозділ, про який ви розмовляли. І з боку держави дотримання таких от речей, воно, як на мене, ну дуже сильно збільшить сам рівень довіри. 

Уявіть собі таке військове «Діскавері» або «Діснейленд», куди ви можете прийти й не бойовою зброєю допоки що пройти в формі гри, квесту: тактичну медицину, інженерно-саперну безпеку, пересування, надання допомоги, знання про те, як діяти родиною, або курсом, або класом у певних обставинах. І воно теж потроху розпочинається в Міністерстві освіти, це предмет «Збереження України», якщо я не помиляюсь. І ми зараз теж із ними знаходимось в певній комунікації, тому що ми створюємо формат от таких центрів і до цієї ідеї доєднався багато хто. І Академія СБУ, і Інститут Національної гвардії, і представники ГУР МО, і Сили територіальної оборони, і, власне, скажу, що всі Сили оборони зацікавлені в тому, щоб відбулася ця лагідна мілітаризація суспільства.

Не тому, що ми прагнемо ходити всі маршем, не для цього, а для того, щоби вижила українська нація, тому що цей сусід, на жаль, надовго, можливо, назавжди. Ми хочемо стати Швейцарією, давайте згадаємо про те, що Швейцарія кожні пів року проходить військове навчання. Швейцарія не воює скільки? Майже 400 років. А знаєте, скільки видів зброї майже в кожного громадянина Швейцарії вдома?

Легально. Знаєте скільки? Три мінімуми. Автомат, напівавтоматичний карабін і пістолет. І в принципі всі сусіди знають, що, не дай Боже, щось станеться, де їм збиратися, що робити, як захищати свою вулицю.

Країна 400 років не воює, навіщо їм це? Саме тому й не воює. Швейцарія одна з найбільш мілітаризованих країн у світі взагалі — і саме тому вони не воюють.

Я хочу, щоб у жодної погані взагалі не виникало навіть думки сунутись до нас. І коли в нашій країні буде 10 млн українців, які обізнані, як діяти, ні в кого не виникне бажання взагалі криво подивитися в наш бік. От наша мрія. І це теж історія. Козацтва, Кримського ханства, вершників і будь-якої вільної людини. 

М: Це дуже важливі слова. І можете, будь ласка, поділитись вашими творчими планами на найближчі кілька років?

А: Зараз разом із колегами працюємо над декількома документальними стрічками. Це і творчий доробок, і водночас свідоцтво для майбутнього суду в Гаазі, тому що ми збираємо й доказовий матеріал. Працюємо над двома художніми стрічками на рівні сценарію. Одне замовлення від ГУР МО, і ще одна стрічка — це така фантасмагорично-реалістична історія подорожі двох друзів до Московії, до мавзолею. Витягти Леніна з того мавзолея, бо задовбав. Це такий омаж у бік легендарної української стрічки «Пропавша грамота». Звичайно, фабула трошки перероблена, але я дуже хочу зняти цю стрічку з нашими львівськими друзями. 

М: Ви насправді ще дуже багато вкладаєтесь у розвиток саме культури киримли, тобто, як ви казали, у інформаційні кампанії. Чи бачите ви якийсь міжнародний відгук на це питання? Чи достатня міжнародна підтримка саме збереженню культурної спадщини Криму? 

А: Ні, недостатньо. І я дуже сподіваюся, що культурна міжнародна дипломатія набуде своєї системності. Культура — надпотужний інструментарій, і він найбільший, як на мене, має вплив на будь-яку людину, тим більше за кордоном. Там, де є емоції, емпатія, співчуття, розуміння і бажання допомогти, ми перемагаємо.

А якраз культурологічний контент, у цьому сенсі, найпотужніша зброя. Це і кіно, і театр, і образотворче мистецтво — вся та симфонія проявів акту творення. Ми ж тим і відрізняємося від цих, перепрошую, підарів, не можу інакше їх назвати, що ми любимо створювати. І якраз там, де ми створюємо, там, де ми вдало це робимо, зокрема й за кордоном, ми перемагаємо й маємо це робити.

М: Наостанок, можливо, більш оптимістичне питання. Яким ви бачите майбутнє Криму через 50 років? Бо останні 50 років вони були дуже турбулентними й все переверталось із ніг на голову. 

А: Певно, порто-франко в складі унітарної незалежної єдиної України. Національно-територіальну автономію кримських татар у неподільній українській державі, де будуть створені всі умови, так само, як і в Україні в цілому для сталого розвитку, для розвитку підприємницької діяльності, тому що створювати, знову ж таки, додаткову вартість, високі технології і так далі ми здатні й ще як!

Подивіться на творців і очільників компанії Apple. Звідки один із них, Стів Возняк? Він родом із Одеси. Тобто казати про те, що тут щось неможливе, що не вистачає тут спеціалістів різноманітного рівня… Їх настільки вистачає, що вони заповнюють собою ще й інші країни. 

М: Дякую вам, що завітали, відповіли на всі питання. Це було справді цікаво й важливо.

А: Дякую вам.