«Мрію, що тренд на українську культуру стане нормою» — інтерв’ю з Богданою Неборак

Як ви ставитеся до тези, що запобіжником від війни може бути лише культура?

На жаль, жодна культура не відвертає війну. Але саме культура допомагає зрозуміти суть і причини протистояння, а також відповісти, чому саме ми вистоїмо. Насправді зараз я думаю, що від війни не існує запобіжників. Утім, сильна культура постає у сильній державі, де свою культуру цінують. Тож що більше уваги й турботи ми приділятимемо своїй культурі, то сильнішими будемо.

Чому українцям потрібно, але так складно розібратись із десятилітніми й столітніми травмами?

Ми дуже довго не мали права на власний незалежний голос. Відновлення незалежності України відбулося в 1991 році — 33 роки не є аж таким довгим відтинком, щоб «встигнути все». Щойно окупаційні режими мʼякшали, українці негайно починали займатися відновленням памʼяті. Згадайте лиш роботу Миколи Бажана й Максима Рильського над реабілітацією жертв Розстріляного відродження після смерті Сталіна. Усвідомлення себе потребує часу, енергії і бажання, ми відчуваємо це на особистих прикладах, коли пропрацьовуємо персональні травми. Так само це працює і для спільнот. Ми просто не все встигли — та варто глянути на це й з іншого боку. Ми встигли доволі багато, а наші митці й історики часто працювали всупереч, а не завдяки.

Що порадите почитати, послухати, переглянути про історію України?

Кожен добрий артефакт українського мистецтва занурює нас в історію України. Таким чином уважний читач «Ворошиловграду» Сергія Жадана чи «Подорожі…» Майка Йогансена зануриться в історію сходу України поруч із просто читанням сильних текстів. Так само працює візуальне мистецтво, музика, кіно, врешті навіть прогулянка вашим містом. Мій суботній променад із кавою від верхнього міста на Поділ завжди перетворюється на невелику історичну розвідку. Коли говорити про істориків, то думаю, що зараз добрий час перечитати книжку «Криваві землі» Тімоті Снайдера, яка пояснює травматичні події на теренах України в період сталінського терору й Другої світової війни. Найкраще інтро в історію України — «Брама Європи» Сергія Плохія. А з нових книжок раджу «Київські адреси української революції 1917–1920». 

Чому важливо заземлитися та як відчути своє коріння?

Зараз багато розмов ведеться про українську ідентичність — яка вона, з чого складається. Насправді всі вони про те, щоб зрозуміти, на чому ми стоїмо. Навіть усвідомлення складних історичних реалій дає відчуття впевненості, глибшого знайомства з собою. Також це створює міцніший контакт з реальністю — коли читаємо книжки про українські міста, паралельно розбиваємо російську пропаганду в голові, але й довідуємося про себе.

Водночас це не ексклюзивно український запит. Всюди люди «шукають себе», і це стає плідним ґрунтом для маніпуляцій цією природною потребою.

Які постаті в українській культурі, на вашу думку, є найбільш складними та комплексними й чому?

Насправді простих, зрозумілих і однозначних митців немає в жодній культурі. Цікава яскрава особистість, яка має хист пояснити щось дійсно важливе, не може бути гладенькою, як шліфована дошка. Мені важливо усвідомлювати недосконалість митців, твори яких читаю і слухаю, чиї роботи дивлюся, бо лише неідеальний організм — справді живий. 

Я б хотіла, щоб ми в принципі старалися дивитися на митців у обʼємі, в контекстах. Дочитала недавно біографію Сʼюзен Зонтаґ, однієї з найвпливовіших американських мислительок, де вона показана саме так: благородно в одних ситуаціях і відразливо в інших. Це лише зацікавлює, додає глибини. 

На що, на вашу думку, акцентують недостатньо уваги під час аналізу української літератури?

Я би хотіла, щоби ми дивилися на українську літературу у світовому контексті. Сьогодні, коли говорю з іноземцями, розумію, що для них українська література, хоч і почала проявлятися, а все ж існує, наче острів — сам собою. Думаю, нам сьогодні треба досліджувати звʼязки наших авторів і суголосність ідей у нашій літературі, щоб могти розповідати про це більше, самим собі й за кордоном. 

Українські митці подорожували, навчалися, листувалися, вони впливали на інших й інші впливали на них — особливо до радянської окупації України. Нам треба розказувати ці історії.

Які кроки порадите державі в сфері культури й інформаційної політики під час війни?

Під час війни нам слід не забувати про культуру й не думати про неї, як про щось факультативне. Поради волію давати собі — мені здається, що зараз саме в нашій культурі варто шукати те, що дає силу й надихає. Користатися з неї та взаємодіяти з нею.

Якими мріями ви живете й творите сьогодні?

Мрію про те, що тренд на українську культуру стане нормою і буденністю. А ще хочу зробити великий проєкт про українську поезію.

Якою ви хотіли б бачити українську культуру через 50 років?

2074 рік… Хотілося б дожити! Думаю, українські митці добре пояснюють природу зла в нашій частині світу. Я б хотіла, щоб їхній голос був почутий.