Історія звершень: українці на зимових Олімпіадах 1920-30-х рр.

На сьогодні добре відомо, що українці прагнули продемонструвати свої вміння в спорті ще тоді, коли багато країн навіть не визнавали радянського союзу.

Не варто забувати, що в міжвоєнний період українці проживали також у Польщі, Румунії та Чехословаччині й зовсім не хотіли сидіти осторонь.

Дивовижно, але навіть у період розділеності дехто намагався взяти участь у міжнародних змаганнях як представник України. Одним із головних адептів створення української збірної був відомий популяризатор спорту Іван Боберський, засновник та ідеолог українського сокільського руху. Він вів репортажі на зимовій та літній Олімпіадах 1936 р. (Німеччина), що були опубліковані у львівських газетах, і листувався з олімпійським комітетом у Берліні. Хоча йому не вдалося отримати дозвіл на створення української збірної, завдяки Боберському на показових виступах брали участь мистецькі колективи із Західної України.

Найбільший інтерес українські спортсмени виявили до зимових видів спорту, навіть перші зимові Олімпійські ігри в Шамоні (1924 р.) пройшли не без нашої участі. І. Гоменюк зазначає, що на цих іграх узяв участь львів’янин Степан Вітковський.

На жаль, йому не пощастило. У складі польської збірної він виступав на змаганнях з військових патрулів (аналог сучасного біатлону), але його команда зійшла через зламані лижі в одного із членів. Тоді Вітковський вирішив виступити в самостійній лижній гонитві на 50 км і фінішував останнім. Бідолаха вперше біг таку дистанцію, а ще дорогою зламав лижу, тож так і пересувався на одній, поки хтось із глядачів не позичив йому власної. Попри невдалий виступ, Степан Вітковський розвивав спорт у Львові, популяризуючи хокей та нартівництво. Справу Вітковського продовжив лижник Францішек Кава, який у 1928 р. на тій самій лижній дистанції посів 27 місце. 

Цікавились українці й ковзанярстом.

У згаданій Олімпіаді в Німеччині 1936 р. (м. Гарміш-Партенкірхен)  виступили українці з Буковини, тепер уже в складі збірної Румунії. На змаганнях з одиничного катання взяв участь студент юридичного факультету Чернівецького університету Роман Турушанко. Як згадував спортсмен, у Чернівцях рідко можна було знайти хороший лід, а ще й бракувало грошей на навчання. Та це не стало на заваді українцю, і він на велосипеді приїхав у Німеччину та зайняв на змаганнях 19 місце.

Крім Романа, того року Румунію в ковзанярському спорті представляло ще двоє вихідців з Буковини — Альфред Айзенбайсер-Ферару та Ірина Тімчіч. Вони змогли зайняти 13-е місце серед пар. Цікаво, що з постаттю Альфреда пов’язана досить химерна історія. Дорогою додому він тяжко захворів на пневмонію, і члени румунської делегації подумали, що спортсмен умирає. Вони терміново викликали священника та вже повідомили матері про смерть сина. Можна уявити, наскільки шокованою була жінка, коли її син живим-здоровим повернувся додому.

Не оминули українці й хокейний спорт.

Так на зимові ігри 1932 р. в Лейк-Плесиді (США) у складі польської збірної прибуло чимало спортсменів з України: Казимир Соколовський, Роман Собінський та Альберт Мауер (Львів), Адам Ковальський (Івано-Франківськ), Володимир Кригер (Дніпро). Додамо, що для Соколовського це була не остання олімпіада, і в 1936 р. він разом із львів’янами Лемішком Владиславом та Ступницьким Романом продовжив представляти Польщу. У 1932 р. польська збірна зайняла 4 місце, та, на жаль, тоді в змаганнях брали участь лише 4 країни. Зате в 1936 р. команда на голову перестрибнула збірну Латвії та зайняла 9-е місце з 12-ти.

Та не тільки в європейських збірних змагалися українці. Українське походження має видатний американський ковзаняр Валентин Білас, який у 1929 р. встановив світовий рекорд на дистанції у 2 милі (3,2 км) з часом 5:35:5. Відзначився Валентин на багатьох зимових змаганнях, а почав ще в Шамоні. 1932 р. став роком його найбільшого досягнення на іграх: 5 місце на перегонах у дистанції 10 000 м. Шкода, через аварію спортсмен утратив ногу, тож не зміг взяти участь у німецьких змаганнях 1936 р. Але навіть попри це Білас не втратив сили духу та з протезом продовжував займатися ковзанярством і тренувати молодих спортсменів. У 1963 р. Валентина Біласа ввели в зал слави ковзанярського спорту, а один із лижних центрів у штаті Нью-Йорк має ім’я етнічного українця — The Val Bialas Ski Center.

Досі ми не згадали жодного спортсмена із Закарпаття, яке входило тоді до складу Чехословаччини. Невже українці Підкарпатської Русі не можуть похвалитися досягненнями галичан чи буковинців? Недавні дослідження доводять, що можуть. У часописі Товариства друзів Підкарпатської Русі знайшли інформацію про Стефана Гевака, лижника з Мукачева, який був учасником зимової Олімпіади в Шамоні 1924 р. на одних перегонах зі згаданим С. Вітковським. Тоді тільки 3 командам вдалося в повному складі подолати виснажливі 50 км снігу — Норвегії, Італії і, власне, Чехословаччини. Найблискучіший результат у команді продемонстрував саме Стефан Гевак, посівши 12 місце. І хоча важко було наздогнати непереможних норвежців, які здобули третину всіх медалей, та для уродженця Закарпаття і його країни це було величезне досягнення. 

Висновок:

Отож, хоча не мали власної держави, українці охоче брали участь у найбільших спортивних змаганнях світу, продемонструвавши всім свою жагу до звершень. І нехай вони не поверталися з олімпійськими медалями, їхні імена назавжди будуть записані на сторінках історії України. Багато з них потім розвивали спорт на Батьківщині, тренуючи нове покоління атлетів та популяризуючи серед української молоді активний спосіб життя. Олімпійський рух в Україні живе давно, ще задовго до того, як срср перетворив його на засіб власного престижу.  Збіг чи ні, та саме харків’янин Олег Гончаренко вперше виніс прапор срср на Олімпіаді в далекому 1956 р., відкривши новий етап розвитку всього українського спорту.