Чому українська незалежність 1991 року не впала з неба? Розʼяснення міфу

У цій статті ми розглянемо період від 1953 року, оскільки тоді остаточно сформувалися сучасні українські кордони і боротьба була направлена цілком на радянський тоталітарний режим. Основною формою боротьби з радянським режимом у ті часи, до періоду гласності й перебудови за М. Горбачова, було дисидентство. Дисидентські рухи своїй появі завдячують періоду «лібералізації» за часів правління М. Хрущова. Саме тоді відбулися як розвінчання культу особи Сталіна, так і певна лібералізація суспільства, яке доти жило, зазнаючи жорстоких утисків тоталітарної машини. Дисиденти виступали за ненасильницький опір, оскільки досвід збройної боротьби УПА показав, що радянська військова машина зможе придушити цю форму опору. Головним завданням дисидентського руху в Україні були демократизація суспільства, боротьба за українську мову й літературу, просвітницька діяльність, боротьба за права людини й утворення незалежної держави. Першими варто розглянути шістдесятників, бо вони в певному сенсі стали основою дисидентського руху.

Початок руху

Шістдесятники — це молода українська інтелігенція, що діяла в період хрущовської відлиги. Їхнім головним напрямком була культурна просвіта народу й опозиція тогочасній задушливій атмосфері, яка не давала змоги людям проявляти свої таланти в культурній сфері. Вони виступали за свободу самовираження, виступали на захист національної мови й культури. Провідними постатями в Україні були Василь Симоненко, В’ячеслав Чорновіл, Іван Дзюба, Євген Сверостюк, Іван Драч та інші. Ідеї шістдесятництва були поширені по всій країні, і радянська влада вбачала в них загрозу, тому вже в 60-х роках почала наступ на них. Саме в той час почали закривати видавництва, літературні гуртки, переслідувати самих шістдесятників. Унаслідок цього їхній рух розколовся: хтось пішов на співпрацю з радянською владою, хтось зовсім відійшов від справ, а хтось продовжив роботу, але став політичною опозицією радянській владі. Саме з останньої групи й розвився рух дисидентства.

Діяльність дисидентів

Дисидентство, на відміну від руху шістдесятників, стало не тільки культурною, а й політичною формою опозиції. Дисиденти поєднували як легальні, так і нелегальні форми боротьби з владою, продовжували займатися просвітницькою діяльністю, зокрема видавали самвидав, поширюючи в тому числі політичні ідеї та критику тогочасної влади. Відбувались акції протесту, петиційна кампанія культурних діячів. Деякі представники дисидентського руху вдавалися до самоспалення на знак протесту проти дій влади (О. Гірник), що радянське керівництво довгий час замовчувало. Усі ці дії привертали увагу радянського керівництва, яке не могло терпіти такої непокірності й тому почало переслідувати дисидентів ще жорстокіше, зокрема відсилати їх у заслання за ст. 62 КК УРСР, визнавати людей такими, що мають проблеми з психічним здоров’ям і насильно поміщати в психлікарні, забороняти їм працювати. 

Ці дії не припинилися навіть після підписання СРСР Гельсінського заключного акту, який зобов’язував кожну країну прважати основні свободи й права людини. Задля контролю за дотриманням цього акту українські дисиденти в листопаді 1976 року утворили Українську гельсінську групу. Головною метою правозахисників було збирання доказів порушень прав і свобод людини в Радянському Союзі, їх документування й розповсюдження цих матеріалів як у радянському суспільстві, так і в інших країнах. Фактично до початку політики перебудови КДБ жорстоко переслідував учасників УГГ. Понад 75 % учасників були ув’язнені або запроторені в психлікарні. Деякі з учасників (В. Стус, В. Марченко, О. Тихий та Ю. Литвин), на жаль, загинули в таборах. Однак жодна дія радянської влади не змогла зламати українських дисидентів. 

Боротьба під час політики перебудови

Після приходу М. Горбачова до влади, упродовж 1985–1991 років, провадилася т. зв. політика перебудови, яка характеризувалась економічною та політичною реформацією СРСР через зростаючу неефективність тоталітарної системи. Під час політики перебудови українські дисиденти змогли утворити незалежні, легальні демократичні партії, найбільші з яких були УРП і Народний Рух України за перебудову. Вони виступали як за демократизацію українського суспільства, так і за незалежність України. Найбільшу роль в отриманні незалежності відіграв саме Народний Рух України. Це була перша незалежна партія, що потрапила у ВР УРСР, отримавши 111 з 442 місць. Головною метою цієї партії було здобуття Україною незалежності. Саме ця партія в 1990 році була організатором живого ланцюга, який показав, що всі українці об’єднані й пам’ятають часи, коли Україна була незалежна. На плакатах були вимоги отримання Україною суверенітету й незалежності. 

Завдяки підтримці суспільства НРУ зареєстрував у ВР УРСР проєкт декларації про державний суверенітет України, а потім завдяки суспільному запиту КПУ підтримала цю декларацію. Суть цієї декларації полягала в побудові незалежної української держави. Саме з наполягання Руху під час усесоюзного референдуму про збереження СРСР було включене республіканське опитування, яке звучало так: «Чи згодні ви, щоб Україна була у складі Союзу Суверенних Республік на підставі Декларації про суверенітет України», суть якого зводилася до того, що декларація важливіша за законодавство оновленого союзу, що повністю суперечило положенням усесоюзного референдуму. Проте найголовнішим результатом боротьби руху стало ухвалення акту незалежності України 24 серпня 1991 року, оскільки саме завдяки скоординованим діям українських опозиційних сил та їхніх прихильників була не допущена підтримка дій ДКНС на території України, який намагався зберегти радянський устрій. 

Також варто згадати роль членів партії НРУ в забороні КПУ в 1991 році після провалу путчу ДКНС, оскільки вперше про цю ідею заговорив член НРУ Василь Червоній, уперше реалізував цей захід голова Львівської ОДА В’ячеслав Чорновіл 23 серпня 1991 року, а в комісії, що перевіряла дії чиновників КПУ під час путчу ДКНС, більшість членів були саме рухівці. Результатом роботи цієї комісія стала заборона КПУ.

Висновок

Отже, боротьба українського народу за свою незалежність відбувалася постійно. Отримання Україною незалежності сталося завдяки діяльності активної частини суспільства, яка заради цього віддала все.