Відкриваючи жіночу історію. Шляхи українських історикинь сучасності

Українська ідентичність як вибір

Першою українською історикинею, що здобула докторський ступінь і викладала в університеті як професорка, була Олександра Єфименко. Як і Марко Вовчок, Олександра Ставровська народилася на території росії та свідомо обрала українську ідентичність у старшому віці. В Архангельську вона познайомилася з Петром Єфименком — українським істориком, що перебував у засланні, який згодом став її чоловіком, і перебралася з ним до Харкова. Тут вона пройнялась українофільськими ідеями й долучилася до просвітницької та культурницької діяльності місцевої громади. 

У журналі «Киевская старина» було опубліковано 24 її статті з історії України. Вони переважно були присвячені таким темам, як історія землеволодіння й загального права на території України та розвиток братств в українських містах. 

Найґрунтовнішою працею Олександри Єфименко є «Історія українського народу», що охоплює період від найдавніших часів до ХІХ століття й розрахована на широкий загал. Ця книжка залишалась однією з найпопулярніших праць з історії України аж до початку XX століття. За нею навіть деякий час навчалися в школах УНР.

Українська історикиня також була визначною діячкою руху за права жінок: саме вона заснувала в Харкові українське «Товариство трудящих жінок».

«Мати» українських жіночих студій

У середині ХХ століття Наталія Полонська-Василенко була однією з найбільш активних і впливових представниць української інтелігенції в еміграції. Вона брала участь у створенні Українського вільного університету в Празі й Мюнхені, читала лекції в десяти європейських університетах і стала членкою Міжнародної академії наук у Парижі. До її доробку належать більш ніж 200 праць з історії та археології, серед яких двотомна «Історія України», яка була перекладена на німецьку.

У 1943 році Полонська-Василенко змушена була виїхати з Києва, а потім і з України через переслідування радянською владою, однак до того вона активно займалася науковою діяльністю на Батьківщині. Вона брала участь у розкопках під керівництвом Вікентія Хвойки й видала «Історико-культурний атлас російської імперії», де описала більшість відомих на той час українських старожитностей.

Наталія Полонська-Василенко однією з перших в Україні почала займатися жіночою історією. Ще навчаючись на вищих жіночих курсах, вона написала історичну книжку «Матріархат у стародавній Греції та його відображення в оповідях про амазонок», а вже через 50 років, перебуваючи в Мюнхені, — узагальнену працю «Видатні жінки в історії України», що була видана німецькою та англійською.

Фемінізм і націоналізм

Марту Богачевську-Хом’як можна назвати однією з найвидатніших сучасних дослідниць українського жіночого руху. Вона народилася в сім’ї галичан, що були змушені рятуватися від сталінських репресій виїздом у США. Після закінчення аспірантури в Колумбійському університеті Богачевська-Хом’як приєдналася до Союзу українок Америки, а пізніше була обрана його віцепрезиденткою. Живучи в США, вона мала можливість публікувати роботи на тему українського фемінізму, коли в Радянському Союзі цю тема, найімовірніше, не пропустила б цензура.

У 1980-х історикиня вперше приїхала в Україну. Її ціллю було дослідження київських і московських архівів. Результатом цієї роботи стала книжка «Білим по білому», в якій Богачевська-Хом’як показала відмінності українського фемінізму ХІХ століття від європейського та американського. У цій і наступних своїх працях вона розвивала концепцію українського фемінізму як «прагматичного фемінізму», основною метою якого була побудова горизонтальних міжособистісних зв’язків. Ці зв’язки були необхідні для реалізації громадських ініціатив у бездержавному суспільстві. У цій концепції Марта Богачевська-Хом’як демонструє зв’язок українського жіночого руху з національним відродженням. 

Також в окремих своїх роботах, таких як Spring of Nation: Ukrainians in Eastern Galicia, вона розповідає історію українського національного відродження для західної аудиторії.