27 років життя у тюрмах i таборах, 45 голодівок, 450 днів у карцерах. Життя Левка Лук’яненка

Народився Левко Григорович Лук’яненко 24 серпня 1928 року в селі Хрипівка Чернігівської області в селянській родині. Батьки його були з козацького роду, тож не дивно, що малий Левко прагнув бути гідним його спадкоємцем. Він казав, що уявляв себе козаком, от тільки замість шаблі був уже автомат. 

1944 року у віці 16 років Лукʼяненка призвали в радянську армію. Пробув майбутній політик у радянському війську до 1953 року: служив кілька місяців у Житомирі, а потім у Києві, також із жовтня 1945 року служив в Австрії, потім — на Кавказі, в містах Орджонікідзе, Нахічевань, був командиром мотоциклетного взводу. 

У 23 роки він вступив у комсомол, згодом став членом комуністичної партії.

У 1953 році він вступив у московський державний університет на юридичний факультет, у 1954 році  одружився. Згодом оселився з дружиною на Радехівщині.

Здобувши освіту в на той час столичному закладі вищої освіти, від вересня 1958 року Левко Лук’яненко працював штатним пропагандистом Радехівського райкому КПРС, а з 1959 — працівником адвокатури Глинянського району Львівської області. Робота була повʼязана з постійними поїздками по селах району. Він бачив, як людей заганяли в колгоспи, знищували цілі хутори.

Задумавшись над тим, ким уважатимуть його українці після смерті, якщо він продовжить таку діяльність, Левко кардинально змінив свої погляди й почав вести активну антирадянську боротьбу. Тоді він став учасником національно-визвольного руху, дисидентом, громадсько-політичним діячем. 

Спостерігаючи жахи на власні очі, 1959 року Лукʼяненко разом з І. Кандибою заснував Українську робітничо-селянську спілку, що стала першою українською підпільною організацією партійного типу після поразки ОУН-УПА. Їхьою метою було здобути незалежність дипломатичними, правовими методами.

21 січня 1961 року Лук’яненка виключили з КПРС.

Також його, Кандибу, Лібовича, Віруна та інших арештували через занадто радикальну політичну програму спілки. У травні того ж року Левка Григоровича засудили до розстрілу за те, що він «підривав авторитет КПРС та виношував ідею відриву УРСР від срср». Дисидент подав апеляцію, в якій зазначав, що конституція срср передбачає вихід будь-якої республіки зі складу союзу. Скоріш за все, саме це його і врятувало. Після того як Лукʼяненко провів 72 доби у камері смертників, йому сповістили, що його смертний вирок замінено на 15 років ув’язнення. У 1991 році він напише книгу «Сповідь у камері смертників», у якій висвітлить героїчні сторінки історії боротьби за незалежність України. 

Покарання Левко Лукʼяненко відбував спочатку в мордовському селі Сосновка,

з 1967 року провів три роки у Володимирському централі, потім — знову в Мордовії. Попри тотальний контроль над вʼязнями, йому вдавалося передавати листи на волю. Він кричав щосили і навіть казав, що в камері мав більше свободи думок і слів, ніж на волі, бо «там тебе ще можуть засудити, а тут уже ні». 10 грудня 1975 року, у День прав людини, Левко Лук’яненко разом з іншими політв’язнями оголосив голодування: саме цього дня його вивезли до Чернігівської в’язниці, де утримували до закінчення терміну.

Уже 9 листопада 1976 року за пропозицією Миколи Руденка Левко Лукʼяненко увійшов у склад Української Гельсінської Групи.

Він написав звернення до Белградської наради 35 країн з приводу дискримінації українців, зокрема, порушення права на еміграцію, виступив на захист художника П. Рубана, написав статтю «Зупиніть кривосуддя!». Уже за рік його знов заарештували. Знаючи, що на нього чекає, Лукʼяненко оголосив голодування й відмовився від громадянства. У лютому 1980 року всіх вʼязнів особливого режиму, у тому числі Лукʼяненка, перевели в спеціально збудовану тюрму в селі Кучино Пермської області, за 200 м від 36-ї зони. Змученого та виснаженого, його могли вбити ще там. Левкові принесли миску борщу. Він скуштував пів ложки і, почувши шум у голові, вилив вміст миски.

У березні 1988 року Лукʼяненко був заочно обраний головою відновленої УГГ,

яка від 7 липня діяла як Українська Гельсінкська Спілка. 30 листопада 1988 року Левко Лукʼяненко був звільнений, а вже на початку 1989 року повернувся в Україну.

У квітні 1990 року на установчому зʼїзді УГС Лукʼяненка обрали головою створеної на її базі Української республіканської партії.

У березні 1990 року він був обраний депутатом Верховної Ради України І скликання. Наступного року, після серпневого путчу в москві 24 серпня 1991 року, Лукʼяненку доручили важливу місію — написання «Акту проголошення Незалежності України». Проживши 63 роки, Левко Григорович нарешті здобув те, за що боровся протягом усього життя. Під час балотування на пост президента України він обʼїздив усю країну і всюди казав: «Ви можете обрати чи не обрати мене президентом, але я прошу вас, проголосуйте за незалежність України». Левко Лук’яненко на перших президентських виборах програв, набравши 4,49 % голосів виборців.

Згодом він став депутатом ще трьох скликань (1994, 2002 і 2006 роки). Також на початку 90-х Лукʼяненко був членом комісії з питань законодавства та законності, членом Конституційної комісії, заступником голови парламентської опозиції «Народна Рада».

Від 1998 року він обіймав низку посад у сфері політики й культури.

Указом Віктора Ющенка Левку Лукʼяненку присвоєно звання Героя України з врученням ордена Держави. Інші його нагороди — Орден князя Ярослава Мудрого V ступеня, Почесна відзнака Президента України, медаль імені Святого Володимира «Борцям за волю України» (1991, СКВУ).

У 2016 році президент України Петро Порошенко вручив Левку Лук’яненку Національну премію України імені Т. Шевченка. У 2017 році група депутатів ВР України з 35 осіб підняла питання про присудження Лукʼяненку Нобелівської премії Миру й надала необхідні документи в Нобелівський комітет. Туди ж написав звернення й професор Микола Мушинка зі Словаччини. Документи були подані вчасно й була отримано відповідь про їх отримання. У жовтні 2018 року мало відбутися засідання Комітету, однак Левко Лукʼяненко до того часу не дожив. Посмертно Нобелівська премія Миру не присуджується.

Левко Григорович Лукʼяненко — унікальна особистість у нашій історії.

Заради рідної країни він був готовий провести свою молодість в увʼязненні. Левко Лукʼяненко не один раз дивився смерті у вічі, але точно знав: Україна має відродити свою незалежність і порвати кайдани, що сковували український народ протягом століть. Сидячи у вʼязниці, він зустрічав новоприбулих вʼязнів. Ними були шістдесятники — ті, що продовжували боротьбу заради ідеї вільної нації. Це давало сил і наснаги, щоб попри розпач і втому довести свою справу до кінця. І Левко Лукʼяненко це зробив. Він один з небагатьох, хто зміг подолати радянську систему, сприяти прогошенню незалежності України і допомогти в становленні нової, молодої, вільної України.

«Якби тільки на цьому кінчалось моє життя, то варто було його прожити».